—
Але я не подарую І... Що?... Чи там багатий, чи не багатий, а Домну-Дзев ) для всїх
Молдуван один... На суд його! Судом дійму чортового мірошника. Що? Нунте ші Букові¬на
І... — і роздратований мош-Костаки поспішно висмикнув ватканий ззаду за поясом кисет з
тю¬тюном.
—
Ее! — скептично протягла Анїка: — що ти йому зробиш ? „Ла боґат мвржі ші драку
ну колак, да ла сарак еїш бой ну траґ“. )
Кінець тої сентенциї почув ся вже з сї- ний, куди з помічю хазяйчиною перебрав ся й мас з
паруючою мамалиґою.
—
А йдїть вечеряти! — покликала Анїка.
Мош-Костаки заткнув кисет на місце і за-ходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку ма-
малиґу та бгаючи їі в руках на галки, він ма- чав *ті галки в юшку з квасолі, щиро
запра¬влену перчицею, виловлював з юшки стручки перчицї та з смаком гриз їх, немов
свого во¬рога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю
вином з глечика, старий звернувсь до Йона:
—
Поженеш конї на пашу, бо завтра вдо- сьвіта поїду в волость позиватись.
Анїка тільки зітхнула.
Йон хутко упоравсь: „манта“ ) вже на спинї коня, залїзне путо брязчить в руках... Скочити
лиш на коня і гайда!
Вечір мягкой, теплий. Курява, збита че¬редою, знов лягла на землю. На блїдому, сто¬мленому небі блимнули денеде зірки. Ионови забагло ся проїхати повз Ґашіцину хату; прав¬да, йому не по дорозї, навіть зовсїм у бік, але молодий парубок не може встояти
проти спо¬куси. От уже й вулиця знайома... он і вітряк повільно помахує крилами, мов
величезний птах... а ось і журавель схилив довгу шию у колодязь, щоб виловить звідти
відро водо...
Для кого'то він так працює, аж скрипить, бі-долашний ?
Йон порівняв ся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло 5 середині з
неспо¬діванки: Ґашіца, жваво перебираючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка
бомбакова со¬рочка щільно обіймала її молоде тїло, релбФно обмальовала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.
Йон не встиг навіть тпрукнути на конї: вже коли вони проминули колодязь, Йон ґвал¬том
затримав їх, скочив на землю і підійшов до „ФОНТИНИ“*) тягнучи за собою здивовані конї.
* — Добри-вечір!...
—
Спасибі вам...
Ґашіца, зашарившись вся, навіть не гля¬нула на парубка; взір її потонув десь у чорній
глибині колодязя.
Мовчанка.
—
Дай-но води напити ся...
Ґашіца мовчки присунула куФу.
Але замісць того, щоб пити, Йон схопив Ґашіцу за руку і потяг до себе.
—
Сиди тихо! — сикнула та: — поба- чуть...
—
Нікого нема...
І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пру-чалась.
—
На що займаєш, коли не думаєш братч ?
—
А пішла-б за мене? — питав він, при-совуючи до неї своє широке та дзюбате
обличв загріте й сяюче.
Але у ту-ж хвилину нетерплячі конї шар¬пнули у бік і мало не збили з ніг Йона.
—
Тпрру!... бісова худоба І... — скрикнув він сіпнувши замотану на руку поворозку.
—
Ґашіце ме-ей!... — розляглось рівно¬часно від хати.
Ґашіца заметушилась, вхопила спішно куФу і прожогом кинулась у ворота.
—
Я ще прийду до тебе...! в ночі, — по¬чула вона за собою голос Йонів.
Йон скочив на коня і оперіщйв зі злости поворозкою „бісову худобу“, що перервала йому
найцїкавійше місце залицяня.
Конї невдоволено крутнули головами, шар-пнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи
густу куряву.
Ось вигулькнула зза гори цїла кольонїя вітряків і обступила Йона з обох боків дороги. Одні
— чорні та спокійні, тихо стоять розчепі¬ривши чорні як у кажана крила на тлї вечір¬нього
неба. Другі, сяючи крізь відчинені двері червоним сьвітлом, рівно та плавко вимахують
крилами і, здаеть ся, от-от знїмуть ся з місця та полинуть кудись у простору.
Конї вибігли на{ гору, пішли підтюпцем. По горі замріли широкі лани кукурудзи, пові¬яло
польовими пахощами. Хороше зробилось на серцї в Йона.
Фруидзу вбрді семіноїу...
Тоті тирґулв ку нороку... — затяг він журливим голосом безконечну пісню...
Конї пішли ступою, Форкаючи інколи від куряви, залїзне путо стиха побрязкувало, туж¬лива пісня котила ся широкими ланами...
Ось дорога скрутила в бік, побігла з гори в долину... Широка й безкрая долина зачорнїла
поміж пологими горами. ІІривмний вохкий хо¬лод обхопив зразу Йона, коні весело
заіржали, піднявши до гори голови... Он поміж чорними комишами блиснула спокійна вода
озерця... Десь далеко крякають жаби... Біла пара тихо вдіймавть ся до гори і клубочить ся
понад ко¬мишами... Небо потемнїло, заіскрилось зорями...
По долині бродили конї на паші. Круг ба- гатя розташувались нічлїжани. Йон пристав до