—
Доволї!
Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну і пожадливо припав устами до
вина.
Ґашіца, спершись на бочку, не спускала ока зі свого милого, немов роскошувала його
привмністю.
—
Бун джін, ) — відсапнув нарештї Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долї куфу.
— Дуже дякую, — додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Ґашіцу. Дівчина не
пру¬чалась. їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтїла від дотику
тих сильних жилавих рук, від того тепла молодого любого тїла. В ухах немов звенить
щось, в го¬лові якийсь туман... Вона наче зза стїни чув Йонів голос, його слова...
01 вона не жалкувати ме, що покохала його... Його всі парубкн боять ся, бо він силь¬ний...
Хто з ним зрівнявть ся силою? Ніхто. Он учора Петраки, теж сильний „Флакйв“ ) намігсь
бороти ся з ним, то він, Йон, яв хрьо¬пнув ним об землю, то мало з парубка душа не
втїкла... А хитрий він який!... До всього хи-трий... Його й у війсьву не бити муть, як до-
ведеть ся йти на місяць, бо він і „русешті“ знав... От — вотрий втне так: „Веруу... діноо...
Боа... цадер... жите — тца... небо — земля... відьма... не відьма...“
Йон навіть пустив Ґашіцу, так його захо* пили ті незрозумілі чужі слова сгесГа — „ру-
сешті...* Жахливе сьвітло воскової сьвічечки ле¬две осявало Йонову ФІґуру, його опущені
до долу руки, дзюбате обличв з виразом скупченої уваги, широкі уста, щб чудно кривились
при вимовляню незрозумілих слів. Йон монотонно цідив слово по слові, а Ґашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.
„Який він розумний І... “ — думала вона, почуваючи в грудях новий приплив почутя.
—
Біне?*) — поспитав Йон скінчивши.
—
Таре біне!*) — прошопотїла Ґашіца.
—
Тільки я нїчого не зрозуміла.
—
Га! Цього й хлопцї не розуміють, не то дівчата...
І з цими словами Йон видудлив решту вина з куФи.
Теплом розіллялось вино по тїлу; в оцї блиснув огник... на серцї стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість.
Задерши голову та заклавши пальці в ке- шенї лейбика, Йон з почутвм власної висшости
звернув ся знов до Ґашіци :
—
А знаєш ти, що таке присяга?
—
Нї, не знаю, — сумно відповіла дївчина.
—
Не знаєш?... Присяга ест... клятуа.- дан... ая... пре... Боо... христо... спаси... веру...
прауду...
—
Тц... тц!.„ — щиро дивувалась Ґаші- ца, мотаючи головою. Яке-ж воно трудне...
—
Ет, що то трудне І — розпалювавсь Йон: — я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч —
покажу?
Йон скрутнувсь по льохови, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицию, підняв кумедно до гори плечі, так що голова сховалась межи ними і, забуваючи на
небезпе¬чність свого становища у чужому льохови, на весь голос закомандував:
—
Руж на пле-чо! Ас-два... ас-два...
Вся ФІґура Йонова — з випнутими до гори
плечима, між якими стирчало дзюбате обличе, в притиснутою до боку мітлою та ногами, щб мов у півня далеко эакидались наперед, здава¬лась Ґашіцї такою кумедною, що вона
не могла вдержатись від сьміху. Але Йон не помічав того сьміху. Він гасав по льохови, важко гу¬паючи ногами та вигукував на голос:
—
Ас-два... ас-два І... Руж вол-но І...
Враз знадвору почулось несамовите гавка-
нб, а за хвилину грубий чоловічий голос:
—
Хто там?
Йон так і присїв на місци. Ґашіца, почув¬ши батьків оклик, кинулась до сьвічечки і вмить
загасила її. В льохови стало * чорно й тихо ; лиш знадвору долітали сюди гавканв собаки та важке чалапанв ніг.
—
Хто там? — вдруге поспитав голос.
Йон свдїв у пітьмі та з міною дурника
вдивляв ся у темряву. Ґашіца тремтїла за бочкою.
Але трохи згодом на дворі все стихло: собака поскавучала тай замовкла, чалапанв
ровпливлось десь у нічній тиші.
—
Ґашіце! — пошепки обізвав ся Йон.
—
Чого?
—
Де ти?
—
Отут, за бочкою.*
Йон напомацки дочовгав ся до Ґашіцн і пригорнув ся до неї. Якусь хвилину вони си- дїли
мовчки.
—
Ходїм звідси, — обізвав ся врешті Йон.
—
Бою ся, хай потому...
Але їм хутко докучило отак сидїти, і вони, держачись одно за друге та спотикаючись на
бочки, потихенько вилізли з льоху.
—
Ходїм на виноградник, — наміг ся Йон. І хоч Ґашіца гнала його до дому, а не могла
встояти проти палких благань милого й сама не помітила, як опинилась за хатою на стежці
до виноградника.
Серед темних кріслатих кущів обібрали вони собі місцину. Йон нарвав на обніжку трави і
простелив долї.
Чорна пухка земля дихала вогкістю, старі роскішні кущі здіймали догори, мов руки, цупке