Выбрать главу

опамятала ся, обтерла сльози Фартухом і пода¬лась до дому.

Не було другої ради, як признати ся у всьому матері, прохати в неї поради.

Мати так налякала ся, що й забула вила¬яти доньку. Гей! неслава, сором!... Треба щось

радити...

Нослали по тїтку Прохіру, звісну пора¬дницю у таких випадках.

Її захоплено на вулицї, де вона, випнувши перед себе кужіль, на ходї виводила вовняну

нитку та щось бубонїла до себе.

Коли за дверима почулось хляпаяв кап¬ців, а потому в хату всунув ся кужіль, Ґашіца 8

матїрю були певні, що зараз побачуть гладку постать у ватованій катанцї, чорній хустцї на

галові й під бородою, а межи тими двома ху¬стками потужний ніс, який зразу робив

вражінв не носа, а самого обличя.

Тїтка Прохіра докладно, смакуючи, випи¬тала в Ґашіци всї подробиці пікантної справи і

авторітетно рішила:

Треба йти „пе коптьор“... на піч...

На піч!... Неред очима в дївчини встала

картина цього зневажливого звичаю, немину¬чість прикрої розмови 8 батьками Йоновими,

^

^

,

ОідШгесІ

Ьу

Соодк;

ворогами її батька, дикі сцени, які часто тра- пляють ся при такій оказиї... Сором!..

Сором!...

Все, що чекало її сими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що

Ґашіца волїла-б, аби земля запалась під нею. Але що-ж! Земля не западеть ся, а йти

треба...

Умовились, що над вечір, коли в Йоновій хатї всї будуть дома, тїтка Прохіра відведе туди

Ґашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчила ся справа.

Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Ґашіцу і сливе силоміць потягла її за

собою. Дївчина була як у гарячці*. Пяти її немов прики-пали до землі; серце хололо, в

голові була одна думка, одно бажане, щоб ця дорога роз¬тягла ся без кінця-краю...

Не жури ся, — потішала її Прохіра,

не ти перша йдеш „пе коитьбр“... Торік Ка- тїнка Сандина таки віддала ся за

Нїхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі... Пе¬репало їй і від батька, ба й сам

Нїхалаки на¬клав їй на бідність... Бідолашна щось зо два місяці* носила синяки на тїлї... А

проте...

Ґашіца вже не слухала. Ось вони завер¬нули за ріг вулицї... Ось вже мигнули чер¬воно

осяяні вікна Йонової хати... В Ґашіци затряслись коліна. Вона вагаючись зупинилась перед

ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір...

Йди, йди... я тут зачекаю...

Ґашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і відчинила двері.

Анїка відчиняла саме скриню, мош-Коста- ки виймав з печи жарину для люльки...

Добри-вечір...

Спасибі...

Ґашіца поцїлувала в руку спершу мош- Костаки, потому А віку, і не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печи, стрібнула на неї і заховалась за комин.

Старі здивовано ззирнули ся і одна думка разом шибнула їм до голови.

Анїка, стукнувши віком від скринї, кину¬лась й собі на піч до Ґашіци, котра, мов зьвірок

той, притулилась тремтячи в куточку.

Ти чого прийшла ? — суворо поспитала Анїка.

А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Ґашіца.

Мій син?... А другі й нї?... Знаємо ми вас, теперішнїх дївчатІ... Геть з печі!...

Не піду, хоч забийте... Люди знають, що нїхто до мене не ходив, тільки Йон... Він

мене звів, він казав... посватаю... а тепер... — ридала Ґашіца.

Нунте ші Буковіна!... гримнув ураз на цілу хату мош-Костаки, що чув усю розмову,..

А це що?... Де Йон?...

І відчинивши двері, старий гукнув, аж шибки задреньчали.

Йоне! ме-ей !...

Не встиг ще Йон переступити поріг, як мош-Костаки, червоний й лихий, вхопив його ва

плече і притяг до печі.

Що це, сякий не такий сину ?... — гри¬мнув він у саме вухо синови й показав на піч.

Йон заглянув у глиб і охолов, побачивши Ґашіцу.

Digitized by VJOOQIC І.Одьг’Ц^'ivv, -г ..--.Л''

'

.

-

М

Та це я... вона.., — белькотав парубок, але батько не дав йому скінчити, потяг його

в сїни й причинив двері.

Налякана Ґашіца почула з сїний шамотню, якийсь ляск, немов бійку, серед котрої виривав

ся храпливий голос мош Костаки.

З дочкою ворога?... зводити дівчину!... Я тобі вибю з голови иньших дївчат... Нунте

ші Буковіна!... Завтра пошлеш старостів до мош- ШтеФанаки.

За хвилину засапаний мош-Костаки вско¬чив у хату, приступив до печи й крикнув:

Йди мінї зараз, соромітнице, до твого батька й скажи йому, що завтра я, Костаки, пришлю від Йона старостів!... Чуєш?... Так і скажи...

І голосно відсапуючи, мош-Костаки важко впав на лаву.

Домне, Домне! — стогнала Анїка, при-голомшена несподіваною пригодою та