— Так. І не раз. Нею скріпляли найважливіші волосні документи. В особливих випадках. До того ж єпископ після того, як отримав її на збереження, носив печатку завжди при собі, як каблучку, на пальці. Я б і зобразив її для Вас… але олівця вже не втримаю.
Мальцев лише роздратовано стиснув зуби. Телепні перестаралися. Але з іншого боку, він би й цього не знав, якби старому не притиснули пальці дверима.
— То ти бачив, як виглядав її відтиск?
— Так. І саму печатку теж, — знову повторив диякон.
— Чекай… — Мальцев на якусь мить застиг. — Ти сказав, що цією печаткою скріпляли особливі волосні документи… То якісь із них мали б зберегтися!
— Навряд чи… — Крушанівський знову притис руки до грудей. Так, здавалося, біль діймав менше. — Ваші тоді, поки петлюрівці їх не вибили з Тарноруди, палили все нещадно, усі папери, волосні книги… Навряд чи щось збереглося.
— От… трясця! — вилаявся Мальцев. — Полікую тобі руки, відтвориш зображення тієї печатки?
Крушанівський знову схилив голову. На старості літ довелося стати Юдою. Але чи є у нього вибір? Зрештою, він напевне не знає, чи ті скарби ще на місці. І що там із отцем Лєпновським. Чи арештували його у Кам’янці, чи, може, вже і на цьому світі немає? Якщо так, то й знайти ті скарби буде неможливо. Але якщо самогубство — гріх, чи є гріх у тому, що він намагається врятувати собі життя?
— Намалюєш? Кажи! — не вгавав Мальцев.
— Без розуміння, де шукати ті скарби, ні зображення, ні сама печатка не допоможуть. Печатка лише ключ, що відчиняє двері. — відповів Крушанівський. — Треба знати, де вони. А я більше нічого не знаю…
— А Лєпновський?
— Так… Отцю має бути відомо більше.
Іван знав, що єпископа Лєпновського у Кам’янці тиждень тому заарештували. Це ускладнювало завдання, але він мусить дізнатися, де Лєпновський заховав печатку і що йому відомо про захований у Тарноруді скарб. Все одно, чий він — Святої Маргарити чи Папи Римського.
— Угм-м-м-м… — Мальцев спересердя з усієї сили гупнув по органу кулаком. Той у відповідь глухо застогнав. — Невже ніхто ніколи не намагався ті скарби розшукати? — промовив він швидше сам до себе, ніж до Крушанівського. — Ніхто ніколи не намагався ними скористатися?
— Чому ж… усілякі зайди шукали, намагалися, — мовив диякон. — Однак таємниця залишалася під опікою кола посвячених. А народ у Тарноруді простий… Ми тут ніколи не бідували. Хіба що зовсім яке ледащо… Навіщо нам королівські скарби, якщо ми й так мали що їсти-пити, у Збручі — риба, у коморі — хліб, до храму Божого вільно ходили… Та й панство наше вельможне, власники Тарноруди й волосне начальство завжди строго то охороняли, бо скарб ніколи не належав одній людині. За нього відповідали всі браття ордену.
— Зведіть його вниз, дайте їсти! — скомандував Мальцев солдатам. — І лікаря покличте, хай спробує щось із руками зробити. Живи поки! — кинув знесиленому Крушанівському. — А там подивлюся.
До вечора ходив замисленим. Крушанівський може йому ще згодитися. Тож поспішати покінчити з ним не варто. Чи могло все почуте бути правдою? В історії він не дуже тямив, хоч про Ярослава Мудрого й чув. Однак що робити з усім, про що дізнався? Це не просто знайти старовинний образ і перепродати полякам. Однак офіційно він у Тарноруді все завершив, — вивезли усі наявні цінності. Отже… поки Крушанівського тут потримають під наглядом, він гайне до Кам’янця! Перешкодити зустрічі з єпископом йому не можуть, він не абихто, а уповноважений ОДПУ! Може, Лєпновського і до Тарноруди вивезти вдасться? А тут вже, на місці, він пообіцяє єпископу усе, що завгодно, зуміє про усе випитати. Люди в обмін на обіцянку зберегти життя роблять усе…
* * *
— То що там, Маріє, коли обід? — гукнув до домробітниці, яка мала опікуватися помешканням на час його відсутності. — Довго я маю чекати?
Вона стала на порозі, і Мальцев аж примружився від задоволення: не прогадав! Добру бабу взяв до обслуги! Красуня, хоч води з лиця напийся! Приємно оком спинитися.
Поряд із Марією і оце осоружне мазепинське нарєчіє, назване малоросійським, йому давалося легше. Вже не так важко вимовлялися химерні слова «дякую», «будь ласка», «добраніч»… Мусив вчитися говорити українською, аби «демонструвати єдність з совєтським українським народом», — так наказали у Москві.
О-о-о, з Марією він був готовий демонструвати єдність. Тільки вона була занадто… як тут кажуть, — «гонорова», а він поки що й не наполягав: то часу не мав, то стомлений був… Усе тішився здаля, мріяв про неї. Все чекав, коли вона по добрій волі, сама погодиться. Бо таку красуню примушувати до ліжка — яка ж у тому насолода?