А Марія — у вишиванці, підперезана білим фартушком, як дівчата з їдальні, куди він іноді навідувався. Коса — як праник, важко спускалася на пишні груди.
Хустину одягала, лише коли приходила та куховарила. А тут, за міською модою, голову не покривала.
Очі зеленющі, як листя того любистку, що розрісся попід хатою.
Увійшла, поважно несучи на таці глибокий полумисок гарячого борщу, свіжий хліб, зелень та овочі. За мить поставила келишок і графин з горілкою.
— Що на второє? — поцікавився Іван, з ентузіазмом наливаючи у той келишок гіркої по вінця. Перевернув, крякнув і взявся з апетитом сьорбати гарячу наваристу юшку. — Що ти там ще готувала?
— Не на второє, Іване Миколайовичу, а на друге, — виправила вона його. — Вареники з картоплею.
— Чому не з сіром, як обіщала?
— Бо синиці не доїлися, а Ваш денщик мені сиру не привіз. Де ж я мала Вам того сиру взяти… — майже зневажливо пхекнула вона.
Пропустив її зухвалість повз вуха.
— Подавати зі сметаною і шкварками чи як пан бажає?
— Зі сметаною і шкварками, — задоволено проказав Мальцев, знову кидаючи погляд на свою домробітницю. — Молодець, стараєшся! Тільки паном мене звати не треба. Товариш Мальцев. Іван Миколайович.
— То я за звичкою, — відповіла домробітниця. — Більше не буду, пане… товаришу Мальцев.
— Ось, так краще! — відповів Іван з набитим їжею ротом. — Чого стала? Неси, неси вже ті вареники! Я їх із борщем разом їстиму!
Принесла. Вигадливо заліплені шлярками, з золотистими шматочками підсмажених шкварків та цибулі. Запахло на всю хату — здуріти можна!
Поставила і вже хотіла було йти собі. Мальцев упіймав її за рукав рясно вишитої сорочки.
— Може, вип’єш зі мною? Що, я один питиму, коли ти навколо ходиш, как ета… как павичка?
— Ні, дякую, не буду, — відказала вона.
— А що така гонорова? — гмикнув Мальцев. — Дивлюся, ти з того віку вже вийшла, коли мамка не велять. Сідай, кажу! Сідай, сідай, не соромся! Ти, певно, і світу, панам прислуговуючи, не бачила!
Марія слухняно сіла до столу. Однак налитого келишка не торкнулася.
— Я вже казала Вам, Іване…
— Миколайовичу! — підказав Мальцев.
— Іване Миколайовичу, — повторила вона. — У своїх колишніх панів я не бідувала. Вони були до мене добрі і гарно платили.
— Пий! — Мальцев вказав поглядом на келишок. — Гайда, раз-два і вареником закусила!
— Не буду, — відповіла домробітниця. — Не ображайтеся, але не буду.
— Боїшся, що чоловік занюхає? — поцікавився Мальцев. — Так до вечора усе вивітриться! Тим більше, я ж не на голодний шлунок пропоную! Пообідай зі мною!
— То зайве! — проказала домробітниця, встаючи. — Зайве, Іване Миколайовичу. Їжте вареники, а то вистигнуть!
Мальцев наполягати на своєму не став. Надто вже смакувало усе на столі. Перехилив другий келишок, — той, що наливав для неї, — хухнув у кулак і знову взявся до борщу.
* * *
Розквартирували Мальцева мало не у чорта на плечах, аж на Польських фільварках. Спочатку був тим незадоволений, бо добиратися наче недалеко, якщо навпростець, однак чому ж не ближче, як інших? Правда, хата була гарна, добротна. Від старих власників, які спробували втекти з міста від радянської влади, залишилося усе майно.
Та самому у такій оселі порядок підтримувати було ніколи. Поцікавився, чи можна знайти ту наймичку, що за попередніх власників тут працювала. Підказали, що попередні не мали домробітниць, а перед ними, у перших власників — справжніх господарів обійстя — дівка моторна працювала, в Гуменцях мешкає. А часи такі, що кому копійчина не знадобиться? Поїхав за нею. Знайшов.
Звали її Марунька. Так вона йому представилася. Сказала, що Марунькою її називали колишні господарі, у яких вона в юності служила.
Довго пояснював, що Марунька — то зневажливе звернення і такого імені в природі не буває, а колишні її господарі, в яких вона наймитувала, були куркулями — антирадянськими буржуазними елементами, класовими ворогами, що експлуатували таких, як вона. Що тепер, за радянської влади, вона має бути Марією; Марією Степанівною, не інакше. На це Марунька довго кліпала очима і взялася палко заперечувати, що працювала у панів не за їжу, а за пристойну платню, зростала разом із хазяйським сином і ніколи на попередню господиню зла не тримала.
Він сперечатися не став. Тільки розглядав її дивовижно зелені очі та спитав, чи вміє смачно готувати. Обіцяв добре платити за роботу. Ото й усе.
Вона, звісно, ламається… корчить із себе гонорову. Але нічого, він підхід знайде.