Мальцев витріщився на нього.
-- Десь у Тарноруді? Ти знущаєшся наді мною? Де саме? Називай місце!
— Воно мені не відоме… — похитав головою Крушанівський. — Про місцезнаходження скарбів було відомо лише тим, хто входив до ордену Білої Троянди — власникам Тарноруди, священикам вищої ієрархії та волосному начальству. Але одні повмирали, інших московські комісари постріляли чи вислали, а ще інші повтікали по світах. Я ж ніколи до товариства того не входив, тому знаю лише окрайці…
— Я зрозумів! — проказав Мальцев. — Ти, аби врятувати своє нікчемне життя, розповідаєш мені всілякі байки… Докази, де докази?
— Підніміть очі! — зітхнув Крушанівський. — Хіба Ви не бачите? Всі стіни у храмі розписані символами та зображеннями білої квітки!
Мальцев огледівся: справді, вже кілька днів він був при храмі, але жодного разу не обтяжував себе тим, аби підняти очі вгору і роздивитися розписи на стінах та стелі, під дахом. Власне, у цій сфері він був повним невігласом і навіть якби й почав розглядати ті символи та зображення, все одно не второпав би їх таємного значення. — Біла троянда у Тарноруді скрізь! — тим часом промовив Крушанівський. — Її геральдичне зображення навіть прикрашає наш герб.
Мальцев сплюнув лушпиння.
— Щось я не второпаю… У села є свій герб?
— Тарноруда не завжди була селом. Лиш відколи почалися ці темні часи.
— А я тобі засвічу зараз межи очі, коли темно! — гаркнув Мальцев. — Темні часи для нього настали! То радянська влада для тебе — темні часи, блазню попівський? Ти ще не бачив темних часів!
— Зате я бачив світлі, — зітхнув диякон Крушанівський. — Коли до Тарноруди з’їжджалися на прощу з усієї України і Польщі, коли тут люди ярмаркували та Збручем доправляли крам з усіх волостей…
— Ти дражнитися зі мною надумав? — здивований нечуваною зухвалістю диякона, мовив Мальцев.
— Ні… Просто розповідаю, як воно було у нас, доки радянська влада не прийшла, — промовив осмілілий Крушанівський.
— Малюнки на стінах костелу — це ще не докази, — сердито заперечив Мальцев. — Яка мені користь від твоїх байок, якщо ти, непотріб, не знаєш, де шукати ту печатку і місцезнаходження скарбів?
Крушанівський на мить замислився: він майже все розповів. Залишилося найголовніше. То він відкриє таємницю в обмін на своє життя? Де гарантії, що цей більшовицький сатрап не обдурить його?
Мальцев, здається, прочитав думки Крушанівського.
— Тобі відомо ще щось? Кажи! Пам’ятаєш, я обіцяв зберегти тобі життя, якщо розповіси мені щось справді путнє? Інакше тебе знову катуватимуть. Чи по добрій волі, чи по злій — я все одно усе дізнаюся! Кажи, раз почав!
— Усі деталі відомі нашому єпископу, отцю Лєпновському… — вичавив із себе диякон. — У нього я й бачив печатку святої Маргарити.
— Отцю Лєпновському? Єпископу з Кам’янця, чи не так? — перепитав Мальцев. — А ну розказуй ясніше, бо нічого не второпаю.
— У отця Лєпновського є та сама старовинна печатка із зображенням святої Маргарити, — промовив диякон Крушанівський вже сміливіше.
— Далі? — нетерпляче запитав Іван Мальцев.
— В 1917-му, коли радянська влада захопила… перемогла, у нас в Тарноруді відбулося таємне зібрання…
— Яке ж воно було таємне, якщо тобі про нього відомо? — насмішкувато гмикнув Мальцев знову.
— Я був на ньому з отцем Лєпновським. Його спеціально запросили тоді до Тарноруди, — продовжував диякон, — а він взяв мене із собою. Панство вирішувало, що робити далі, бо заможні люди усі поспіхом покидали містечко. Отець Лєпновський тоді сказав, що тікати до Польщі не збирається, що залишиться із паствою. Отоді йому й передали печатку святої Маргарити на зберігання.
От і все… Він все розповів. І найжахливіше — зрадив єпископа. Зрадив таємницю, до якої був нехай і побічно, але причетним.
Крушанівський подивився перед собою, просто на бильця хорів.
Якщо зібратися з духом, перехилитися через них і щосили відштовхнутися ногами, то ще встигну проказати: «Прийми, Господи, мою душу!» — і впаду на кам'яну підлогу храму. Тут досить високо, то, може, смерть буде швидкою. Шию точно зламаю…
— То, кажеш, та печатка знаходиться в єпископа Лєпновського? — перепитав, покусуючи губи, Іван Мальцев. Кінчики пальців аж засвербіли від дивного передчуття.
Але ж самогубство — гріх… А душа жива. Скільки не прожив, а жити все одно хочеться!
— Так. Була у нього, — проказав уголос Крушанівський. — У всякому разі я знаю, що була у нього.
— І ти точно її сам бачив? — поцікавився Мальцев.