— Її батьки померли, обоє, мамо.
— Це зараз вони мертві. А під час війни вони ж не були мертві, правда?
— Ні.
— Тому я й питаю, чи відомо тобі, що вони робили тоді. Чи підтримували той... страхітливий режим! Ти щось про це знаєш?
— Ні.
— Ага! От бачиш!
Вона сказала це переможним тоном. Ніби щойно виграла партію.
— Бачу що?
— Ну-бо... можливо, це були... можливо, вони робили...
— Слухай, матусю...
Тримаючи у правій руці слухавку, лівою Рафаель проводить по відсутньому волоссю на своїй голові.
— ...Ти ж не вважаєш, що провина передається у спадок?
— Не в цьому річ...
— Чи ти думаєш, що Заффі успадкувала... не знаю... якусь специфічну тевтонську ваду... яка робить її схильною до жорстокості й збочень? Що саме ти хочеш сказати?
— Я ні на що таке не натякаю, янголе мій... Просто кажу — але вкладаючи всі сили, Рафаеле, усю любов до тебе, бажанням бачити тебе щасливим в особистому житті та кар’єрі: Не роби цього! Послухайся матері, довірся мені! Це ж божевілля!
І Ортанс де Трала-Лепаж, сидячи перед бюрком у блакитному будуарі на третьому поверсі свого майже шато в Бургундії, розридалася.
— Гей! — дивується Рафаель. — Що я чую? Мамуся аж так засмучена? Слухай, мамочко, я тебе дуже люблю, але не слід забувати, що я флейтист! І що вже двісті років флейта є символом франко-німецької дружби! Згадай Йоганна Йоакима Квантца, який винайшов ключ «мі-бемоль»: він же був знаним колекціонером французького мистецтва! Сам Вольтер відвідував його в замку Сан-Сусі![12]
Ортанс рюмсає ще голосніше. Таке враження, що вона із сарказмом повторює назву «Сан-Сусі» — але, хтозна, може вона просто чхнула?
— Згадай про Бьйома, — відчайдушно веде далі Рафаель. — На що було б схоже моє життя без флейти Теобальда Бьйома?[13]А де він вирішив патентувати свій винахід? У Парижі, мамо! У Паризькій академії наук!
І знову жодної виразної відповіді по той бік дроту — лише повискування й сопіння.
Поклавши слухавку, Рафаель якусь мить стоїть у коридорі, замислений і невдоволений. Він не передбачив такої лютої реакцію з боку мами, і це вкрай сильно його бентежить. Незалежність — це дуже добре, і все ж цілком природно, коли на вашому весіллі присутня матір.
А мадам Трала-Лепаж не відступиться. Вона не просто не захоче їхати до Парижа на заручини сина — вона категорично, раз і назавжди відмовиться знайомитися з невісткою.
Рафаель не піддається смутку через її жорстоке рішення. Намагається бути щасливим — така вже його природа; до того ж, він розуміє, що саме йому належить навчити щастю Заффі.
До речі, де вона?
Він знаходить її на кухні, рачки, у гумових рукавичках — вона натирає підлогу. Відколи вони заручилися, вона не вбирається в однострій, але господарство веде бездоганно, як і перше, з такою ж відсутньою посмішкою...
Він спостерігає за нею. Зненацька від її вигляду йому стає лячно.
— У день нашого весілля ти будеш справжньою красунею, — бурмоче він, аби заспокоїтися.
— Так. У мене є сукня, — каже Заффі й підводиться. На його подив, вона йде до своєї кімнати переодягатися.
І постає перед ним у вишуканому однострої школи хостес у Дюссельдорфі.
Рафаель здригається при виді жінки-вамп у чорному.
— Ні, — каже він, — дозволь мені придбати тобі гарну білу сукню. Мені буде приємно зробити це для тебе. Чому тобі весь час кортить бути в чорному? Це ж не похорон зрештою!
— Хіба? — відказує вона з жартівливими бісиками в очах. — Ти ж сам казав, що ховаєш своє хлоп’яче життя, от я й ношу жалобу по ньому!
Рафаель вибухає реготом — овва, та мала вже й жартувати французькою вміє! — і поступається. Геть втративши від неї глузд, він цілує її в шию, знову і знову, лиже й покусує її плечі, що їх оголила ця сукня, потім поволі починає розв’язувати і розстібати численні бантики, застібки й блискавки, що тримають це вбрання на тілі тієї, яку він кохає...
Ясна річ, це ще не все. Тепер він мусить продемонструвати спритність. Заффі неповнолітня; вона іноземка; крім паспорту, не має жодного іншого офіційного документа, який би доводив, що вона одна, що втратила обох батьків. А як відомо, 1957 року французькі чиновники ставилися до подібних речей дуже серйозно. Вони вимагали, щоби їм представили фото відповідного розміру — ні міліметром більше, ні міліметром менше, анфас, а не розворотом у три чверті, на сірому, а не білому тлі — або навпаки, на білому, а не сірому; а ще оригінали, завірені нотарем, підписані і з печатками шести-семи різних установ.
12
Йоганн Йоаким Квантц (1697–1773) — німецький бароковий композитор, член Берлінської школи, викладав гру на флейті королю Фридриху ІІ Прусському. Автор популярної теорії гри на поперечній флейті.
13
Теобальд Бьйом (1794–1881) — баварський флейтист і винахідник. Автор нині відомого варіанту поперечної флейти.