(Інші жінки? Ні. Йому таке й на гадку не спадає. Він закоханий в Заффі. Зворушений її вагітністю. Спантеличений її горем.)
Дні тягнуться дуже повільно. Це найкоротші дні року — і все ж нестерпно повільні. Нестерпні і довжелезні ночі.
Якось увечері, після вечері, ще нестерпнішої, ніж зазвичай (у меню страви, зроблені Рафаелем для Рафаеля, бо Заффі не терпить запах жиру під час приготування: оката яєчня і смажена картопля — смажена, на жаль, на завеликому вогні і недостатньо довго, тож зовні вона згоріла, усередині ж була сира, словом, неїстівна; для Заффі: кілька грінок без масла і трав’яний чай без цукру), дзвонить телефон.
Рафаель бере слухавку:
— Мамо!
Нічого вдіяти з собою він не в змозі — серце тьохкає радісно, мов у хлопчини.
— Ну як? — каже Ортанс де Трала-Лепаж. І після короткої паузи: — Як справи?
— Усе гаразд. Ça va, ça va, — відказує паралізований Рафаель.
Навіть якщо зараз у їдальні Заффі немає, Рафаелеві важко щиро розмовляти з мамою про ситуацію, яка склалася. То як підсумувати шість місяців шлюбу з наймичкою-німкенею? «Усе гаразд... Ça va, ça va...»
— Ти ж приїдеш до нас на Різдво? — веде далі Ортанс і (випадок безпрецедентний!) у її голосі вчувається натяк на ввічливість і навіть на ніжність. Рафаель розуміє, що її жахає сама думка про негативну відповідь.
— На Різдво? — перелякано перепитує він, намагаючись виграти час.
Мати і син Лепажі жодного разу не розлучалися на Різдво. Синові на гадку відразу спадає довжелезна низка довоєнних шкільних свят: батьки пожирають очима свого одростка із завитими кучерями, що десь у кутку великої сцени грає на флейті Пана в костюмі чередника... Щороку після вистави мамині щоки блищали від сліз. Чому ж Заффі ніколи не плаче?..
Мовчання триває надто довго, гнітить, Рафаель розуміє, що мусить знайтися із відповіддю. Байдуже, з якою саме — але хутчіш!
— Треба сказати... О, мамо! Було би просто чудово, якби ми могли приїхати...
— Я не сказала «ви». (І хоча мати перервала його, вона старанно зберігає цукор у голосі.) Я сказала «ти». О, Рафаеле, ти ж не хочеш сказати, що залишиш мене на Різдво саму з Марією-Фелісі?!
— Але ж мамо! — обурено скрикує Рафаель. І додає дуже тихо — так, аби Заффі його не почула, бо вона вже тут, поруч, на кухні, із лячною силою миє і тре посуд: — Я тепер одружений чоловік, ти мусиш прийняти це!
— Мені дуже шкода, — каже Ортанс, і по її голосу чути, що так і є. — Я не можу приймати цю жінку!
— Мамо... Ця жінка, як ти кажеш, нині виношує твого онука.
Тривала мовчанка по інший бік дроту. Нарешті до вуха Рафаеля долинає кілька притлумлених схлипувань.
— Мамочко люба, не плач, благаю! Ти мені робиш боляче.
— Це ти, ти раниш мене!
— Досить, будь ласка... Ти ж знаєш, як мені тебе бракує. І будинку нашого теж бракує... Яка там у вас погода? Як ведеться нашій молодчині Марії-Фелісі?
— Наступного року, — відказує мати, — чи іншим разом, як вирішиш, можеш приїхати із малим. Він ні в чому не винен. Але вона!.. Мені шкода... Після всього, що сталося...
Отже, Різдво Рафаель і Заффі проведуть удвох на вулиці Сени.
Та як святкувати з людиною, яка відмовляється їсти?
Засмучений Рафаель замовляє одну-єдину страву — собі. Він накриває на стіл: прегарний білий обрус, білі вишиті серветки, срібні прибори, свічки, високі бокали для шампанського. Йому коштує величезних зусиль умовити Заффі хоча б умочити губи у «Вдову Кліко».
— За тебе, серденько... і за наше дитя!
Вона ж ані пари з уст.
— Заффі, я кохаю тебе.
— Moi aussi. Я також.
Проте на ім’я його не називає. (Чи називала хоч раз? Він не пам’ятає.)
Щораз, як вони замовкають, між ними встає важкий сірий, мовби бетонний, мур.
— Наступного року поставимо ялинку, еге ж? — з удаваною веселістю звертається до неї Рафаель. — Для дитинки. А цього разу обійдемося.
Вона ані пари з уст.
— У вас удома ставили ялинку, як ти була маленька?
Пригнічений мовчанкою дружини, він починає співати (голос у нього чудовий) єдину відому йому пісеньку німецькою мовою:
— O Tannenbaum, o Tannnenbaum...[21]
— Годі, зупинися! — недобрим голосом мовить Заффі.
Рафаель хилить засмучено голову. І повертається до фаршированої каштанами індички.