— Скажи... — за десять хвилин каже він, не в силах стриматися і бажаючи за будь-яку ціну розбавити мовчанку, що ніби глузує зі святкового столу. — Ви з батьками тоді... раніше... ходили на Різдво до церкви?
— Так. Звісна річ, — примирливо відповідає Заффі.
— А мій тато був атеїстом, не хотів переступати поріг церкви, але мати наполягла на його присутності, коли я брав перше причастя. А потім ми з нею разом ходили на служби — принаймні на Різдво і на Великдень... Мені так подобався хоровий спів! Якщо хочеш, можемо сходити на опівнічну месу. Гарно буде... І хор співатиме... Навіть якщо не знаєш слів, арії всюди однакові...
— Ні, іншим разом. Я втомлена.
— Але ж мова саме про цей вечір! — збентежено скрикує Рафаель. — Завтра ж уже не буде Різдва! А втім... роби як знаєш.
Миттю налетіла мовчанка — і він одразу відчув нагле бажання розбити її.
— А ти... ти теж певної миті втратила віру в Бога?
Очі Заффі зиркнули зеленими блискавками: ти порушуєш правила, ти підходиш занадто близько!
«Хто ж складав ці диявольські правила?!», — із розпачем думає Рафаель. Він вирішує не зважати, наступати на неї, трохи порушити її рівновагу; йому кортить почути від неї хоч щось, адресоване саме йому. А вона віддає йому своє тіло, наче поживу, не поділившись з ним ні своєю історією, ні своїм минулим, ні музикою своєї душі...
— Чим займався твій батько? До війни, я хочу сказати.
Як не дивно, Заффі відповідає просто:
— Лікував тварин.
— Ветеринар?
— Так. Vé-té-rinaire, — повторює Заффі, червоніючи несподівано. — А моя мати була просто матір’ю.
І вона підводиться, щоби прибрати зі столу.
«Ми не можемо просто сидіти за столом до другої ночі, розмовляючи і випиваючи, — думає Рафаель. — Хоче це саме те, що подобається мені найбільше. Коли ж я знову зможу це пережити?»
— Піду ляжу, — заявляє Заффі, щойно завершує мити посуд.
Так закінчується їхній різдвяний вечір.
Рафаель грає на флейті.
Грає дедалі ліпше й ліпше, адже тепер його надто інфантильна й оптимістична вдача забарвлена стривоженістю. Вона домішалася до несамовитого кохання (ні, не заступила його), немов прослизнувши у щілини в його музиці і збагативши її, надавши їй нових барв — складніших і густіших. Особливо в адажіо кожна зіграна Рафаелем нота скидається на поверхню ставка, під якою мерехтять незліченні скарби.
В оркестрі це помітили всі: Лепаж грає, мов навіжений, так, ніби від цього залежить його життя. Він став одним з найвідоміших флейтистів свого віку. Сам Рампаль запримітив його.
А Заффі знай собі миє. Миє та й миє.
Одного холодного дня наприкінці січня вона на кухні тре підлогу жавелевою водою — так, як робить це щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці, — аж раптом глухий затаєний біль розриває живіт, відступаючи і зникаючи згодом.
— Рафаеле! — налякано зойкає вона, коли до неї повертається мова.
Вони у «швидкій», над ними блимає світло.
— Занадто рано, — бурмоче Рафаель глухо, стривожено. — Тільки сім із половиною місяців. Напевно, дадуть тобі щось, аби конвульсії припинились... а потім ти відпочиватимеш. Ти мусиш лежати... О, Заффі! Невже аж так необхідно було мити ту кляту підлогу!? На тій кухні нікого не буває, там завжди чисто!
Він боїться втратити дитину. Піт стікає його чолом, мов дощ на лобовому склі. Заффі його не слухає. Оніміла і перелякана, вона хапається за нього автоматично, не усвідомлюючи, що це він. Щодві-три хвилини, щоб не закричати, вона хапає вустами його світло-бежевий шовковий шарфик.
«Швидка» доправляє їх до пологового відділення однієї з велетенських паризьких лікарень (не тієї, де вона так невдало робила аборт), і Рафаель бачить обличчя дружини — знеможене, непізнаване, — яку каталка везе на материнську Голгофу.
«Хоч би не... — думає він. — Хоч би оминуло...»
У 1958 році чоловіки ще не супроводжують дружин до пологової кімнати. Не спостерігають безсило і з жахом за розп’яттям коханого тіла. Не хапають — чи то з огидою, чи то із зачудуванням, відвертаючись — своє щойно народжене дитя, щойно воно виходить із пекельного раю, ще липке від крові й слизу... Ні, 1958 року вони мають право спокійно триматися осторонь усього цього у чекальній залі, чисті й сухі, немов мудреці. Як відомо, більшість із них міряють залу кроками, випалюючи по кілька цигарок. Оскільки Рафаель не курить, як четверо-п’ятеро майже батьків, які чекають разом із ним, він знову і знову проводить лівою рукою по свій майже лисій голові. Уперше йому зрадила схильність до зосередження: піднявши одне зі старих чисел газети «Paris-Match», що лежали на столику, він не може збагнути смисл репортажу. Усе єство Рафаеля тягнеться до подій, що розгортаються просто зараз, так близько, але недоступні для його очей: народження або смерть — він не може знати, що саме, — його дитини...