А що там Заффі? Out. Без тями. Ще досі out.
VII
Минув місяць.
Заффі повернулася додому, а ще через два тижні й Еміль — Emil — із масою два з половиною кіло. (Рафаель записав його до документів з німою літерою «е» на кінці, аби зробити це ім’я більш французьким, але Заффі думає про Еміля без «е», на німецький лад. А невдовзі певний час нам доведеться провести в голові Заффі.)
Молока в неї немає. Хто сумнівався б. Та дещиця, яку мала, висохла, поки Еміль лежав в інкубаторі для немовлят, куди Рафаель без Заффі навідувався щодня. Дитячі медсестри, передбачивши це виснаження молока до її виписки із лікарні, навчили Заффі стерилізувати пляшечки і готувати «материнське молочко»: зважувати порошок, додавати до нього мінеральної води (обов’язково без газу!), підігрівати до кімнатної температури (суміш не має бути надто холодної — у нього почнуться судоми! а гарячим він може опекти горло!). Навчили її купати дитинку (диви, не втопи!) і міняти їй пелюшки (не ранячи шпильками ніжну шкіру немовляти!)...
Рафаель робить усе можливе і неможливе, аби повернути прекрасне життя — тепер, коли дитя не заважає, коли воно без ушкоджень ступило на землю. У друкарні неподалік він замовляє розкішну листівку-повідомлення про народження нової людини: золоті літери на опівнічно-синьому папері, — і надсилає її геть усім: матері, колишнім і нинішнім друзям, усім членам оркестру...
Заффі не відправила жодної листівки.
Рафаель каже своїм друзям із площі Кліши, що дитині й матусі ведеться чудово. Він обіцяє, що скоро вони зможуть познайомитися з новим господарем виноградників клану Трала — як алжирських, так і бургундських. Та дні минають — а він їх усе не запрошує. Заффі ще надто дивно поводиться.
Вона знову взялася за господарку. Не з таким запалом, як під час вагітності, та все ж більше, ніж це було треба. Вона не може залишатися з дитиною, яка виявилася не менш апатичною, ніж мати. Еміль мало спить, рідко кличе Заффі, практично ніколи не плаче. Проте й не лепече. Рафаель подумки каже собі, що така мовчазність і така серйозність для немовляти — це ненормально. Коли він бачить, як Еміль слухняно лежить на спині в переносній люлі, широко розплющивши очі і майже не рухаючи ніжками й ручками, а мати тим часом пересувається квартирою з ганчіркою і прискачкою в руках — з-за спини його брав мороз.
Вона не вміє тримати дитину. Після купання вона витирає її пухнастим рушником — і стоїть невпевнено, заклякнувши, тримаючи голенького хлопчика майже вертикально. Або ж вона сідає з ним на стілець біля вікна — зовні люто дмуть лютневі вітри, — і таке враження, що для неї син не існує. Замість дивитися на нього, вона занурює погляд у пустку... поки — від холоду чи від голоду — Еміль не починає скиглити.
— Хочеш, найму когось? — турботливо питає Рафаель. — Буде тобі допомога.
— Допомога? Мені? Мені не треба допомагати, — відказує Заффі.
Вона закритіша і неприступніша, ніж раніше.
Рафаель, спостерігаючи за тим, як байдуже і недбало ставиться вона до дитини, впадає у розпач. О, це ще не та страшна, всеохопна й непоправна безнадія, що заволодіє ним за кілька років! Це тільки її передвістя.
Поки ж, незважаючи ні на що, він надто тішиться своїм новим статусом батька, аби почуватися нещасним. Щойно повернувшись із репетиції, Рафаель тихенько заходить до кімнати Еміля, щоби переконатися — він дихає, він ще живий! Дитина ж, упізнавши татову ходу, здригається від його запаху, реагує на його появу в кімнаті маханням ніжок і милим радісним нявканням. Рафаель не може надивитися на синочка: авжеж, він надто хлипкий, однак неймовірно гарний — з чорними, мов вугілля, очима, тоненькими ручками, соломинками пальців і голівкою, вкритою (у віці лише одного місяця!) чорним пушком, що вже потроху в’ється... атож, у нього будуть прекрасні кучері, як у тата!
«Незбагненно, — думає Рафаель. — Ти суміш нас двох. Я, Заффі, ще трохи дива, і все це дорівнює... тобі».
Часом, нахилившись над ліжечком-кліткою сина, Рафаель відчуває сльози на очах. Тоді він бере у свої руки неймовірно маленькі ручки Еміля, пестить на своїй долоні його кручені пальчики, цілує їх, шепочучи: «Це пальці митця... бути тобі музикантом, синку. Немає жодного сумніву».
І невдовзі з музичної зали, куди Рафаель не навідувався вже кілька місяців, Заффі знову чула солодкі трелі флейти. Губи її чоловіка стискаються і округляються, ніби ліплять потік повітря, що ділиться надвоє, проходячи під мундштуком. Його язик вправно керує музичними фразами, відділяючи ноти одну від одної, кидаючись на стаккато немов із гострим стилетом — такатак-такатаката!