Жульєн Ферра добре знав, що в оточенні Заффі — ні в школі, ні вдома — на цю тему ніколи не говорили, але вважав себе в силах засвітити цей згаслий ліхтар, адже коли він вчився в Ліоні після війни, то обожнював кіно і щодня дивився повтори жахливих хронік і новин із Нюрнберзького процесу: докази провини німців, якими досхочу годували французів, аби переконати їх у їхній невинуватості. Тому під час похмурого уроку Історії, що тривав для Заффі цілісіньке літо, месьє Ферра (чи радше Жульєн) вважав за потрібне не опустити жодної деталі; тож дівчина дізналася про Кришталеву ніч, про те, як старих євреїв примушували спускати штани посеред вулиці (досі вона й не здогадувалася про обрізання), про золоті зуби, про мило з людського лою, про абажури з людської шкіри...
А ще про це.
Це дуже просто, це нечувано легко, — пояснював їй молодий учитель на канікулах, пестячи щойно народжені перса приголомшеної школярки. Воно ж таке мале, кошеня або кроленя — дещиця, майже ніщо. Береш за ніжки, достоту лікар під час пологів — кісточки легко вміщаються в коло між мізинцем і вказівним, дитинка висить голівкою вниз, розкачуєш її раз-два — і гоп! готово, череп м’якшає, все дуже легко, мати волає, голівка розбилася, залишаються бризки крові та мізків, маленькій істоті кінець — Aus, vorbei![22] — її викидають, регочуть і беруться до наступної жертви.
Заффі притуляє до себе Еміля. Дивиться на те, як він спить, милується чорними кучерями, що приклеїлися від поту до лобика. Спить він глибоко, однак крізь вузьку щілину поміж вій проглядає чорний півмісяць зіниць.
Вона заплющує очі.
Дивиться на есесівця, що робить цей рух — дитячі кісточки схоплені в коло між мізинцем і вказівним, коротке розгойдування, розмах, маленьке тільце б’ється об цегляну стіну або борт вантажівки або бруківку... і вона запам’ятовує цей рух, цей образ, стоп-кадр! Вона підходить ближче, дивиться на юного прекрасного есесівця — такого стрункого і дужого, у нього ж теж є тіло, авжеж, він — також тіло, яке ссало молоко в матері; Заффі не вдається роздивитись обличчя, вона бачить лише білі кулі очей, сталеві щелепи й вуста, зсудомлені гримасою сарказму — але тіло вона бачить добре, тож візьмемо тіло, воно поза часом, і Заффі з заплющеними очима наближається до нього, знімає чорні блискучі чоботи, мундир і штани, і поки вона роздягає його, тіло есесівця зіщулюється, розслабляється, м’якшає... і нарешті перетворюється на Еміля, що спить на руках у матері, у Заффі.
Вона притискає дитину до себе, її нудить, вона не відводить погляду від тоненької щілини оченят поміж вій, відчуває аромат його шкіри, чує його подих — а зовні вона чує клекіт паризьких птахів, на початку березня це лише голуби і горобці — «Повернися, Рафаелю! Чому ти поїхав?!».
Vati[23] немає вдома, він далеко, як і решта тат, як завжди, дивний цей світ без батьків, із чоловіків у містечку лишилися тільки старі і недоумки, хворі і божевільні, не враховуючи Fremdarbeiter[24], які обробляють поля, але це не чоловіки — це вороги-полонені, справжні чоловіки далеко, б’ються із ворогами, наш ворог — увесь світ, вороги оточують нас, прагнуть нашої смерті, отже, чоловіки захищають нас, надсилають нам листи, тому час жінок минає в читанні і перечитуванні листів їхніх чоловіків, які украй рідко повертаються до містечка, раз на рік у відпускну або мертвими в одностроях, як герр Зільбер, наш сусід, але з Vati інакше, однострою у нього немає, він не загине, бо глухий на одне вухо, йому поталанило, тож він працює в Леверкузені, у лабораторії, мов чарівник — це дуже важлива робота, він шукає ліки, і цього разу не для тварин, а для людей, аби допомогти їм заснути...
Другий день відсутності Рафаеля — сидячи у вітальні в куточку шкіряного дивану, Заффі колисає Еміля. Усе спокійно, голуби туркочуть, горобці цвірінькають, але все спокійно, дерев’яні меблі блищать чистотою, ночі приходять на зміну дням, Заффі не спить уже другу ніч, їй дуже страшно, але все спокійно.
Це найдивніше — щоразу все ніби спокійно, безхмарно, погода ясна, у відчинені вікна ллються музика і запахи неділі, люди на вулиці щось весело лагодять або теревенять у садках, аж раптом пекло, зойки, тріск, розірвані тіла — і миттю знову спокій, знову повертаються тиша і непорушна небесна блакить...