— О, даруйте! У нього сієста! Сподіваюсь, я не потурбувала його своїм дзвінком...
Вона зникає. Заспокоєна. А й справді, така мила пані.
Приблизно на цьому спогаді Заффі зупиняються. Вона не знає, що було з ними потім — чи сусідкам і їхній прірві дітлахів вдалося пересунути балку, не заваливши решту будинку, чи прибули на підмогу з сиренами «швидкі» і пожежники... Її спогади зупиняються на іншій картинці: бузок, вітер і бузок, погожа і вітряна квітнева днина, і перед будинком фрау Зільбер бузок трьох кольорів — білий, блідо-рожевий і фіолетовий — гойдається на вітрі. Вітрець приємно вдихати, аромат бузку лоскоче ніздрі Заффі — бач, бузок не ушкоджений, так само веселий і граційний, ніби світ щойно створили й Господь, схвально окинувши оком Своє творіння, пішов увечері до сну, не помітивши будинок, де Лотта, зомлівши від болю, лежала під балкою; Mensch ärgere dich nicht — нервувати немає сенсу, все одно це лише гра, погиготіли собі та й граємо далі, а якщо хтось програв, що ж, усе одно смішно, бо, хай там як, а найважливіше — не бути поганим гравцем...
Заффі кладе Еміля до колиски в його власній дитячій кімнаті — це кімната маленького француза, тут шпалери, розмальовані літачками, плюшеві ведмедики шикуються на поличках, у комоді бездоганно складені речі (піжами у верхній шухляді, трико в середній, дитячі комбінезони в нижній), посередині ліжечко, схоже на клітку, а поруч столик для сповивання з пляшечкою води, молочком для тіла, тальком від почервонінь на сідничках, мініатюрними гребінцем і щіткою для шовковистих кучериків немовляти...
Вона накриває його ковдрочкою (лише тільце, голівка лишається відкритою!) і заводить музичну скриньку — подарунок бабусі по татовій лінії — що грає «Лебедине озеро» Чайковського.
«Музичні інструменти не розумніші за птахів, — думає Заффі. — Не вміють мовчати». Бузок завжди колихатиметься на вітрі, вітер завжди дмухатиме, небо завжди буде блакитним і безтурботним, а флейти й птахи завжди співатимуть...
Лотта померла. Їм не вдалося ні зсунути балку, ні знайти допомогу — вона назавжди залишилася там, мертва, ніби єдина дитина фрау Зільбер вічно сидить на ґанку, поклавши голівку на коліна й охопивши ноги руками, тихо розгойдуючись, ніби віття бузку, гойдаючись без упину. Коли наступає ніч, мати Заффі бере за руку Лоттину матір (а тепер — нічию матір) і веде її до свого будинку: авжеж, того дня їхній будинок уцілів. Вона готує молочний суп із картоплею, але нічия матір не хоче їсти, сідає у свій куток біля згаслої грубки, сідає завжди в ту саму позу: голову на коліна, руки круг ніг — і гойдається, гойдається...
Заффі, її братики і сестрички, їхня мати, сівши в коло до столу, беруться за руки, хилять голови й палко дякують Господові за всі блага. Для них життя того вечора справді щасливе, адже ніхто з них не став Лоттою: у всіх є язики, щоби посмакувати супом, долоні, за які вони тримаються, теплі, а не холодні, і в шість голосів вони промовляють молитву. Кожна секунда цього вечора — мов епіфанія, адже нічия матір, яка гойдається тихо в своєму кутку, нагадує їм, що ніхто з них не став Лоттою, навпаки, кожен з них є собою, повноцінним собою, кожен повен життя, усі частини тіла на місці, зубів у ротах повно, а живіт повниться смакотою.
«Лебедине озеро» уривається посередині. Еміль швидко і рівно дихає.
Як сталося, що в них так багато ворогів? Навіщо вони летять до нас, навіщо палять і винищують нас — ми ж нічого їм не зробили?
Заффі не знає, кому ставити ці запитання.
Вона видирається мамі на коліна і притуляється до неї; мати подібна до гори, лісу, океану, неба, мати-всесвіт обіймає її руками-всесвітами, достоту як тоді, коли Заффі була зовсім маленька, чому не можна завжди залишатися маленькою? «То це диявол хоче нас вбити?» Саме так кажуть деякі сусідки, ворог — це der Teufel[25], у нього палають очі, а замість зубів він має гострі снаряди, гудіння його двигунів лине з-під землі, летить він іздалеку й несе безмежну ненависті і злобу, прагнучи стерти нас із мапи, знищити наші міста і заводи, наші поля і залізниці; майже щоночі він шугає над нами і всюди сіє смерть, стіни трясуться, дзеленчать і б’ються вікна і лампи, усе гуде, виє, він віддаляється і наближається знову і знову: близько — далеко — близько — далеко...
Заффі торкається вказівцем щоки Еміля. Їй досі погано вдається давати раду з близько й далеко: річ або людина на відстані багатьох метрів зненацька може видатись їй неприродно близькою, величезною і безформною, а стовбур дерева зовсім поруч може зменшитися, причому найменші деталі кори з нестерпною різкістю впадатимуть в очі.