Уночі діти прокидаються від ревіння сирен і по одному чимчикують до материного ліжка, де вже спить Петер. А однієї ночі, окрім звичних бриніння, бурхання вітру і сонного посвисту вони чують — чи радше сприймають усім своїм тілом, не тільки вухами — звуки вибуху і пожежі.
І відразу по тому: тиша.
Вони засинають знову, збившись у купку у великому ліжку.
Мати підводиться, як і інші матері в інших будинках, щоби визирнути назовні в самій нічній сорочці і капцях, щоби побачити руйнування — хто? чий будинок цього разу? скільки жертв? — але ж ні. Там, посеред сусідського поля, палає чортів літак.
Заффі закриває вікна завісами і, виходячи з кімнати поснулого сина, зачиняє двері.
Вона застигає непорушно в коридорі, опустивши руки вздовж тіла.
Того дня вона прокинулася раненько — певно, її розбудив півень на фермі неподалік, — широко розплющила очі: інші діти спали довкруж, а мати в нічній сорочці прилягла перед ліжком без ковдри, підклавши під голову стареньку подушку, а в западині її тіла з комфортом прилаштувалося немовля. Нахилившись над нею, Заффі помітила, що мати всміхалася вві сні.
Її охопила непоясненна радість. Одна на цілому світі! Вона прокинулася першою разом із сонцем, що мінилося вгорі, і сердечком, що билося в грудях! Вона обережно звільнилася від сплетених рук і ніг — достоту ніби під час гри в мікадо — «Палець! Палець! Треба вийняти цю паличку, не посунувши оту!», — дуже вправно грала в мікадо Лотта, бо в неї були видовжені вузькі нігті, а це значна перевага; то чому ж Господь, обдарувавши її такими нігтями, не зумів відхилити балку, коли завалився будинок Лотти, а втім, нехай...
Заффі стоїть непорушно в коридорі. Завтра повертається Рафаель. Завтра пізно вранці.
Заффі підхопила свою сукню зі спинки стільця, сунула ноги у старенькі сандалі — і ось вона вже на вулиці. Її не бачив ніхто. Божечки! Ніколи раніше світ не належав тільки їй одній! Вона побігла — тільки щоби відчути втіху від руху ніг, серця, тіла, вона стрибала на одній нозі, потім на другій, ніби грала у класи, бігла спиною назад, спробувала зробити сальто, як завжди впала, тоді вона голосно розсміялася, кепкуючи з себе, їй невідоме слово «свобода», але то була саме вона — сі́м’я, що бігло тієї миті по її венах.
Будинки ще спали, навіть на луках куняли корови, вклавшись усі в одному напрямку — ті тварини, які хворіли, були приречені на смерть, адже батько Заффі був у Леверкузені, але скоро він мав повернутися, бо закінчиться війна і життя потече, як раніше...
Ага! Ось і рештки розбитого літака, вони ще курили, це була купа горілого наїжаченого залізяччя — Заффі обійшла її боком, знову почула спів півня, обійшла будівлю ферми і опинилася перед стодолою.
Заффі склала руки на грудях, вчепилася пальцями в плечі. Вона стоїть у коридорі і зазирає до бездонної пустки.
Ворота до стодоли якраз прочинилися. Поволі, зі скрипом, мов у поганому сні чи в історії з привидами. Заффі, закам’янівши, не могла відвести очей: ніхто не штовхав ті ворота, вони відчинялись самі! Аж ні, був... ні, не хтось, радше щось — повзуче, чорно-червоне... Блискавично, здригнувшись, Заффі збагнула: це ж der Teufel, диявол, і водночас der schwarzen Mann, жахлива чорна людина з відомої лічилки, та, яка приходить по вас уночі, аби вкрасти й убити! Wer hat Angst vorm schwarzen Mann? Хто боїться чорного чоловіка? На ньому диявольський однострій кольору хакі, брудний, подертий, залитий кров’ю; це ж він хотів убити їх усіх минулої ночі, це ж його літак розбився й палав, але чорт не згорів, чорт невмирущий, він цілу ніч чекав у стодолі, ніби знав, що вранці прийде вона — і, будь ласка, повзе тепер до неї, мов змій, чорношкірий, з величезними червоними очима, з висолопленим червоним язиком, простягає до неї руки, пожирає виряченими очима, тепер вона чує його голос, він повторює одне й те саме слово: «Water!»[26] — ось чого він хоче — «Water! Water!»; певно, це щось із чорної магії, так у його краю називають смерть. «Please little girl! Please get me some water!»[27] Сичить натужно, стікаючи потом і кров’ю, тягнучи руки до неї — а Заффі безмовно, без жодного крику, без жодної думки, холодна й невидима, достоту ідея, лине вгору, у небо.
Новина швидко поширюється. Заффі, її мати, сусідки, кюре, старі — усі сходяться до стодоли, де вночі чаївся диявол. Сходяться, озброєні вилами і рушницями. Його оточують, закидають погрозами, проклинають — але він залишається там, на порозі стодоли, лицем до землі, у спаленому скривавленому шматті однострою чорного диявола.
Wer hat Angst vorm schwarzen Mann? Однак він не прикидається: він не рухається — і не поворухнеться вже ніколи.