Та посеред фрагмента бас-флейта Рафаеля випускає фальшиву ноту.
— Дідько!
Він роздратовано зупиняється. Проблема йому відома: коли він знімає лівий вказівець із клапана «до», заглушка залишається на місці, тому наступний «до-дієз» нагадує здушене ржаве «до». Ця особливість завжди була слабким місцем цієї флейти: вона подібна до літньої пані, у якої час від часу слабне й підкошується ліва нога; і немає іншого виходу, як відвести її на прийом до фахівця.
Звісно, він може відмовитися від гри на біс саме з цим інструментом — адже фрагмент не зазначено у програмі — і все одно дратується. Коли Рафаель формулює якесь бажання — байдуже, подумки чи вголос, — то не любить перепон. З іншого боку, як ми вже помітили, у цей час він у досить мінливому гуморі.
Раптом йому спадає на думку спосіб убити двох качок одним пострілом: ремонт флейти він покладе на плечі Заффі. Майстер мешкає у кварталі Маре, на вулиці Короля Сицилії, словом, неподалік; вона може сходити до нього пішки, захопивши й Еміля у візку. Погода чудова, від прогулянки їй стане тільки ліпше... ідея йому до вподоби.
У Рафаеля завжди дві справи одночасно.
Бідолашний Рафаель.
Візок стоїть унизу, біля будки консьєржки. Це велетенський чорний і страшенно важкий механізм. Заффі кладе до нього живий, але мовчазний пакуночок. Бас-флейта, заховавшись під ковдрочкою в ногах у Еміля, займає місця більше, ніж немовля.
Жінка з візком віддаляється в напрямку річки. Заффі ще жодного разу не гуляла з Емілем далі ринку на вулиці Бюсі. А тут справжня експедиція — Рафаель навіть план для неї намалював! Треба спуститися вулицею Сени, пройти під брамою Французької академії і перетнути Міст Митців. Дивовижне видовище, це найпрекрасніший із паризьких мостів, тут можна зустріти сліпого акордеоніста або шарманщика з мавпочкою на плечі, тут повно художників у беретах і блузах — вони клякнуть перед мольбертами, креслячи Новий міст, мальовничий гострий зелений виступ острова Сіте і навіть вежі Нотр-Дам на задньому плані...
Заффі машинально рухається крізь тепле повітря впертого весняного дня. Мати і син — кожен зачинившись у своїй мовчанці — не зважають на навколишню красу. Ось перед ними виростають грандіозний Лувр і готичний фасад (брудний, і все ж вишуканий) церкви Святого Германа Осерського — Заффі їх не помічає. Вона слідує планові, який розгорнула і поклала перед собою на ковдрочку Еміля. Повернути праворуч. Іти вздовж Сени: човни, баржі, рибалки, неквапні перехожі, закохані пари, інші мамаші з візками... вона дивиться і не бачить. Усе здається прозорим.
Еміль прокидається, не відводить оченят від маминого обличчя — але вона ще цього не знає. Вона слідує плану.
Дійшовши до Ратуші, вона без подиву дивиться на величезні купи піску компанії «Morillon-Corvol», з яких весело скочуються дітлахи. Не удостоює поглядом і саму Ратушу — її вежки, статуї, водограї і триколори. Не замислюється про долю діячів і про історичні події, що дали назви вулицям, якими прямує: міст Луї-Філіппа, Стара Храмова, Короля Сицилії — імена, більше нічого. Слід перевірити — йде вона правильно — тепер повернути — ліворуч, потім праворуч.
Що далі йде, то хмурнішим стає місто. Чорні від золи фасади, закладені цеглою вітрини, будинки з розбитими бомбами черевами, підперті колодами. Тут вулиці вужчі й тісніші, ніж у кварталі Одеону: вози, двоколки, вантажівки і ручні візки ведуть битву за кожен сантиметр бруківки... Усе неймовірно гуде і фуркоче. Дітвора плаче, машини скрегочуть і сигналять, продавці монотонно кричать про свій товар... перегуд з усіх боків... уже не кажучи про запахи: гострі, їдкі, сильні, незвичні... Заффі збентежитися б чи принаймні роззирнутися б. Та ні, вона виконує свій обов’язок, слідує вказівкам чоловіка, шукає адресу, правильний номер на вулиці Короля Сицилії, не помічаючи вібруючої атмосфери навколо. Аж ось — углибині подвір’я — засклені двері з картонною табличкою «Майстер — духові та струнні інструменти», і вона стукає. Якби вона розплющила очі, то побачила би, що стіну також зроблено зі скла, що це майстерня, а у вітрині... Та оскільки вона стукає в двері, їй відчиняють. І Заффі, незграбно штовхаючи перед собою візок, заходить.
Незважаючи на скляну стіну, у майстерні темніше, ніж у дворі і спершу Заффі бачить лише тіні. Велика тінь обходить візок і зачиняє за нею двері.
Заффі — вся обов’язок. Вона готова. І напам’ять, ретельно вимовляючи слова, читає свій урок: