— Доброго вечора, месьє, я дружина Рафаеля Лепажа, флейтиста, йому дуже шкода, що не зміг прийти до вас сам, увечері концерт і він готується, тож флейта... бас потрібна йому терміново, з його флейтою... бас проблема, тут написано, ось, у мене для вас записка, отут...
Заффі тягне руку, щоби відгорнути ковдрочку Еміля, але її зупиняє голос незнайомця:
— Та-та-та-та-та! Стоп! Аніруш!
Вона завмирає. Навіть не здивувавшись. Так завжди буває — до найгіршого слід бути готовим завжди. Вона опускає руки, заплющує очі і розслабляється. Скручується калачиком глибоко всередині себе.
А чоловік регоче. Його сміх не злий. Навпаки — зніяковілий. Він збентежений ефектом від свого жарту.
— Даруйте, — каже він їй. — Я пожартував. Погано вийшло. Знаєте, річ у тім, що в Алжирі матусі частенько замість дітей носять під шатами і в кошиках бомби... Словом, вийшов поганий жарт. Я вас налякав. Вибачте. Добридень, мадам Лепаж. Ще раз вибачте. Я знайомий з вашим чоловіком. Обдарований музикант! Покажіть мені інструмент. Чуєте? Ви мені пробачили, правда ж? Я — Андраш, — додає він, даючи їй руку.
Як виправити помилку? Усмішка не з’являється на обличчі жінки: вона не зронила ні слова, відколи він урвав її Spiel[29]. Андраш нахиляється над візком.
— Погляньмо, нумо, — бурмоче він і, вправно діставши Еміля з-під ковдрочки, бере його на руки й уважно вивчає з голови до п’ят. — Так. Що ж тут не так? Де ви бачите проблему з інструментом Рафаеля Лепажа?
І тут відбувається нечуване: щоки Заффі червоніють. Ще нечуваніша річ: вона прискає зі сміху. Це перший не саркастичний сміх, який ми від неї чуємо; його стримали так довго, що нині він нагадує гавкіт.
Брови Андраша лізуть угору, прорізаючи п’ять глибоких зморшок на чолі. Заффі й сама збентежена звуком, який щойно видала. Вона глибоко вдихає і замовкає.
— Ет... іще одну дурницю сказав, — зауважує Андраш, повертаючи Еміля на місце у візку. — Що ж, з цією штукенцією все гаразд. Вона прекрасна. У доброму стані. Навіть якщо я не чую звуку.
— Це він, — каже Заффі.
— Он воно що! А оце... (Андраш кладе на верстат і відчиняє футляр флейти «Rudall Carte».) Також він?
Заффі відчуває, як ось-ось розрегочеться, мов дурна — і ледве опановує себе.
— Une flûte, — каже вона голосом нижчим, ніж зазвичай, не впевнена, що контролює його. — Флейта — вона.
— О, не витрачайте даремно зусиль! З родами мені у французькій мові не щастить. Чому флейта — вона, а стіл — він, годі збагнути...
— Une table. Стіл — це вона, — зазначає Заффі, і, хоч як стримується, гмикає тихцем.
Андраш, чухаючи потилицю, читає записку від Рафаеля.
— Авжеж, — бурмоче він. — Так, так, так...
Він дивиться на Заффі, ніби вперше. А вона раптом, знову почервонівши, опускає очі.
— Звідки ви? — питає вона, прикипівши очима до сотень цікавинок на підлозі: брудного ганчір’я, недопалків, корків і кришок.
— А ви як гадаєте, якщо я Андраш? — зауважує він.
Тим часом він розгвинчує несправний клапан «до», знімає заглушку.
— Не знаю...
— Не знаєш?
— Ні, — зізнається Заффі, зрадівши такій випадковій близькості.
— А про Будапешт ви чули?
Андраш раптом повернувся до «ви».
— Ungarn?[30] — невпевнено намагається вгадати Заффі, мов дівчинка перед учителем у школі.
— Як?
Цього разу злітає лише одна брова — Андраш не відводить очей від клапана. Та крім брови зовні ніщо не видає його внутрішнього шоку. Німецьку він знає змалку, володіє нею досконало — і давно поклявся, що жодне німецьке слово не злетить з його вуст.
— То ви теж не француженка? — каже він. — А говорите дуже добре.
— Ні, недобре.
Пауза. Їй не хочеться цього казати. Проте вона каже.
— Я німкеня.
Пауза. Заглушка, яку Андраш щойно відчепив від клапана, падає на підлогу — і залишається там. Андраш починає насвистувати.
— П’ять хвилин, — нарешті мовить він. — Посидьте отут...
Кивком він вказує їй на старий провалений подраний шкіряний фотель, пружини й каркас якого прозирають назовні і де наразі громадиться стос пильних газет.
— Ні, — відказує Заффі. — Мені і стоячи непогано.
Між ними знову розповзається мовчанка — і стає такою значною, що навіть найменші звуки виходять на перший план. Десь у кімнаті грає радіо — обернувшись, Заффі бачить приймач на полиці. Теж укритий пилом. З нього линуть джаз і потріскування. Дихається Заффі нелегко. Про дитину вона забула. Не помітила, що Еміль заснув, що його верхня губа смикається при вдиханні. Її очі скачуть, тішаться безладом, вона вивчає місце, де опинилася.