Андраш так і не дізнався, хто — батько чи вуйко — отримав кулю.
— А ти? — після тривалої паузи питає Заффі. — Ви з мамою?
Вони зобов’язані життям консьєржу-комуністу, який заховав їх за купою вугілля у підвалі одного з арійських будинків — авжеж, у будинку з табличкою з арійським сертифікатом; а тимчасом Будапешт трощили два монстри — Вермахт і Червона армія...
— Так само Берлін руйнували американці і росіяни, — зауважує Заффі.
Андраш німує.
— Скільки тобі було років? — далі розпитує Заффі.
— Сімнадцять.
— Отже... тепер тобі лише тридцять?
— Тридцять, авжеж.
— Я думала, більше. Принаймні тридцять п’ять.
— Так, я знаю.
Ще іншим днем:
— А твій... тато помер як?
— Крововилив у мозок... Три роки тому.
— Ти сумувала?
— Не знаю...
Інших запитань щодо тата Заффі Андраш не ставить.
— А мама... вона як померла?
Тривала мовчанка. Заффі дасть відповідь аж за місяць.
Вони живуть за межами світу — і це загострює їхнє сприйняття світу. Тижні минають — і очі Заффі дивляться на світ ширше.
«Поглянь на Еміля!»
Еміль сидить у візку прямо. Йому десять з половиною місяців, він тягнеться за голубами на Вогезькій площі — і робить свої перші кроки. Заффі і Андраш аплодують йому. Перехожим вони здаються звичайною парою, яка гуляє із сином. Однак вони не звичайні — неприродно розкуті, неприродно щасливі. Із цікавістю і байдужістю спостерігають вони за бідолашними французами, які квапливо проходять садом, не піднімаючи голови, аби помилуватися листям, подібним до іржавих камей.
Ніщо їх не підганяє. Вони разом насолоджуються неквапним часом. Якогось певного розкладу в Андраша немає; він може працювати вночі, якщо треба, і спати вдень. Заффі, проходячи Мостом митців, скидає з себе машкару мадам Лепаж, дружини видатного флейтиста (цю роль вона виконує покірно, а віднедавна — навіть граційно, зокрема під час урочистих концертів і званих вечерь із Рафаелем); за мостом вона ніби входить у всесвіт свого кохання.
Вони часто виходять і подовгу гуляють Парижем. Прогулюються й теревенять навіть під дощем, потім зупиняються, мовчать, знову йдуть. Їм більше до вподоби північна і східна частини міста: Сент-Антуанське передмістя, цвинтар Пер-Лашез, Бельвіль... Інстинктивно вони уникають кварталу Сен-Лазар і всього лівого берега, які асоціюються з Рафаелем. У гожу днину вони ровером їдуть на пагорби Бютт-Шомон; Еміль у торбинці з ременів тулиться до грудей Заффі. Часом, сівши до громадського транспорту, вони їдуть аж до кордонів міста — дивокраю височезних споруд і пустирів, зруйнованих вулиць і небесного безкраю. Вони тиняються там просто так, насичуючись патетикою заводських труб, поїздів і густого диму.
Та найчастіше вони просто гуляють, штовхаючи поперед себе візок. Їхнє кохання ніби зліплює докупи бруківку, повертає кожен предмет на належне місце, прикрашає блискучою глазур’ю навіть запліснявілі стіни та брудні дворики старого Маре.
Якось у листопаді, на цвинтарі Пер-Лашез, вони сидять поруч на одній із плит і роздивляються дахи кварталу Менімонтан, теплий полиск покрівель в імлі — і вона розповідає йому про матір.
Вистачає лише кількох слів. Якщо комусь треба їх чути — що ж, вона їх зронила. Андраш тут, поруч із нею.
Заффі бачила. Бачила все. Вона була на кухні разом із мамою, що якраз прасувала. Не електричною, а старою чавунною праскою, яку гріла на вугільній печі. Мама прасувала, а Заффі акуратно складала спіднички і блузки своїх братиків і сестричок. Вона ж бо була старшою. Якщо не рахувати старшого брата, якого тоді не було вдома.
— А де він був?
— Точно не знаю. Був на три роки старший за мене. Йому було одинадцять.
— Гітлерюґенд? — байдужим тоном питає Андраш, не відводячи погляду від блискучих дахів Менімонтану.
— Так, — каже Заффі. — Звичайно. Це було обов’язково з одинадцяти років. Тож його не було вдома, і за старшу була я, восьмирічна. Потім прийшли росіяни. Ми з мамою почули їхні чоботи перед нашими дверима. Мама поставила праску на піч. Побігла ховати малих. Не знаю, куди... Росіян було четверо, вони мали гвинтівки, усі дуже голосно й одночасно розмовляли. Я не розуміла, що саме вони казали. Вони схопили маму, кинули її на підлогу там, на кухні, переді мною. Схопили розжарену праску і притулили... сюди, до грудей. Вони удвох сиділи на ній. Вона не кричала. Зціпила зуби, щоби малі її не почули...