Заффі підводиться, йде перевірити, чи спить у своєму візочку Еміль, потім знову сідає поруч із Андрашем на могильну плиту. Її очі сухі.
Андраш питає:
— Вони її..?
— Так.
— Тебе також?
— Так.
— А потім вони її вбили?
— Ні... Ні. Вона себе вбила сама. Тоді був листопад, як і тепер. Стало помітно, що вона при надії, а мій батько повернувся лише у вересні.
Андраш, поставивши лікті на коліна, нахиляється уперед і ховає обличчя в руках.
— Вона убила себе?
— Так. Після росіян вона стала іншою. Ніби... закам’яніла. Не співала, майже не говорила, а вночі всі чули, як вона плакала... Знайшов її маленький Петер. Він трохи доросліший за нашого Еміля. Заповз на кухню отак, ручками й ніжками — і знайшов її там... Вирішив, що вона грається з ним. Спробував стати на ніжки, аби схопити її за ноги, що бовтались у повітрі...
Минає кілька хвилин — довгих і сірих, мовчазних. Заффі констатує, що вона ще дихає, що ще вдихає паризький вогкий туман.
— Багато хто... — нарешті веде вона далі глухим голосом. — Не лише мама. У нашому кварталі... принаймні п’ятеро або шестеро наших знайомих. Відкривали газ, вішалися, приймали отруту... Потім нами опікувалася сусідка. Фрау Зільбер, мама моєї подружки Лотти, яка загинула. І її чоловік теж загинув — на фронті. Проте... не знаю... Мама, напевно, розповіла їй про росіян... Вона... Фрау Зільбер... була груба зі мною. Била паском... по спині, по обличчю... гадаю, вона боялася... бо це... сталося, тож... вона боялася, що я зіпсувалася... Відокремила мене від малих, особливо ж від моїх сестричок...
— А де твої сестрички тепер? — питає Андраш.
— Не знаю. Все закінчилось — і я не знаю.
Вона знову глибоко вдихає сіре й вологе повітря Парижа. Вона тут, у цьому місті.
— А ти? — питає вона. — Маєш братів і сестер?
— Ні, — відказує Андраш. — Я єдина дитина.
— Твоя матуся, певно, сумує?
— Авжеж, напевно.
Пізніше, у нестерпній спеці майстерні Заффі, схилившись над візочком, міняє Емілеві пелюшки. Андраш стоїть поруч, дивиться, як вона витирає сіднички дитини, як дує їй на животик, аби розсмішити. Роздивляється малюсінькі органи дитини — і потроху Андрашове обличчя знову стає далеким і суворим. Відчувши цю зміну, Заффі підводить на нього очі.
— Моя мати, — каже нарешті він, — коли я поїхав, сказала мені не... якщо матиму сина, не... не обрізати його.
— Вона так сказала? Чому?
— Бо... все могло початися знову. Щоби не впізнавали. Є одне прислів’я... Ліпше жид без бороди, аніж борода без жида.
Заффі сміється, зворушена. І опускає очі. Знову цілує синочка в животик. І шепоче йому:
— Чуєш, Еміле? Чуєш, що каже твій тато? Тебе залишать отак! Гаразд, ти згоден?
І вона пустотливо торкається пальчиком крайньої плоті хлопчини.
Наближається Різдво.
21 грудня де Ґолля обирають зі значною перевагою: шістдесят тисяч із вісімдесяти тисяч виборців (ще немає мови про загальне виборче право) віддають голоси за того, хто обіцяє розібратися в алжирському питанні.
Як і обіцяв тогоріч Заффі, Рафаель купує ялинку і виймає з шаф кулі, гірлянди й іграшки, якими тішився в дитинстві.
Мати, як і раніше, відмовляється зустрічатися з чужинкою. (Вона вставляє фотографії онука в рамки, але ті, на яких красувалася невістка, дере і палить.) «Шкода, — подумки сумує Рафаель — дуже навіть прикро, але нехай вже так». Тепер Лепажі з вулиці Сени стають окремою родиною, вони святкуватимуть Різдво у своєму колі.
Заффі купує необхідні продукти і два довгих дні проводить на кухні в засипаній борошном запасці, випікаючи Lebkuchen і Stollen[35], як це робила колись її мати. Заффі прикрашає їх цукровою пудрою, мигдалевою стружкою і цукатами. Потім, позичивши в мадемуазель Бланш рецепт із журналу «Elle», мужньо береться готувати індичку із лікером «Куантро».
Святвечір виходить чудовий. Заффі легко підтримує розмову: ніжна і вправна, вона коментує новини й чутки з музичного світу, які переповідає Рафаель, і сміється з усіх його жартів. Еміль приндиться на своєму новенькому високому стільчику, він слухняний і навдивовижу непорушний упродовж усієї вечері — ніби загіпнотизований полум’ям свічок.
Наступного різдвяного дня, радіючи змінам, що відбулися з дружиною упродовж року, Рафаель їде грати разом з оркестром до Театру на Єлисейських полях. А Заффі рушає до коханця.
Андраш із уламків флейти і саксофона, які лежали без діла, споруджає переноску для Еміля. Він чіпляє її до стелі, просто над тим місцем побіля грубки, де звичайно стоїть візок. Еміль смикає за шворочку — і блискучі клапани й рурки дзеленчать і миготять. А він тішиться, аж заходиться сміхом, тягне знову і знову: золото, срібло, ритм, блиск, музика.