Вони лежать на канапі, старій розкладній канапі, пружини якої відчуваються при кожному порусі. Заффі простяглася, поклавши голову на коліна Андрашеві, і вони слухають платівку на 45 обертів, яку їм подарували: Шуберт, покладений на джазовий мотив флейтистом Г’юбертом Лоузом[36].
Заффі заплющує очі. Андраш вказівним пальцем обводить її профіль, починаючи від чола, де народжується волосся, поволі спускаючись поміж брів, проходячи вишуканим узвишшям носа й пірнаючи в ярок між носом і губами.
— Осюди, — каже він, — янгол кладе палець немовляті на вуста перед самим народженням. Гоп! І дитя забуває про все. Усе, про що дізналося там, у раю. Тож немовля приходить на світ невинним...
Повіки Заффі ліниво піднімаються, вона ніби перевіряє відбиток від торкання янголом на обличчі коханого, але її погляд всмоктує миготлива і промениста синява очей, що уважно її вивчають.
— Бо інакше, — веде далі з усмішкою Андраш, — хто захотів би народжуватися?! Хто погодився б вступати у це лайно?! Га? Та ніхто! Тому і потрібний янгол.
— І коли завершується невинність? — замріяним голосом, ледве рухаючи губами, на яких досі лежить палець Андраша, запитує Заффі. — От ти, приміром, невинний?
Андраш не відповідає. Його палець спускається нижче, лоскочучи під нижньою губою Заффі западинку над підборіддям, затримується в ній на мить, потім описує дугу самим підборіддям, прекрасну пряму вздовж шиї і ледве помітного горбика кадика і нарешті, уповільнюючись, пірнає в інтимну й чуттєву виїмку поміж ключиць.
— А знаєш, — зауважує він, коли музика Лоуза стихає, а платівка все ще крутиться і голка дряпає порожні доріжки, — коли я вперше тебе побачив... То вже знав про тебе дещо?
— Здогадався, хто я?
— Ні... не це... Однак я побачив тебе і зрозумів — о, оце справжня жінка, сказав собі я... якій невідома ностальгія.
— Невідома ностальгія?
— Ну... коли ти одночасно тут і не тут. Встаєш уночі, випиваєш склянку води на своїй паризькій кухні — аж раптом згадуєш про іншу ніч, давнішню, коли ти ще жила у своєму краї. Не знаю, якась мелодія або доторк руки до твого волосся, або якесь дерево — твоє улюблене дерево, скажімо. Усе це дуже далеко, в іншому житті, а ти тут, на кухні. Відчиняєш вікно, там небо Парижа, запах Парижа, але ти в іншій ночі, в іншому місті... однак... це твоє життя... Ти не розумієш?
Заффі, нахмуривши брови, дивиться на Андраша і заперечливо хитає головою.
— Бачиш, я маю рацію.
XI
Кожна історія про шалене кохання має свій поворотний момент: трапляється він здебільшого швидко, але зазвичай неочікувано; більшість пар не помічають повороту, відчайдушно гальмують, перевертаються і влітають просто в стіну, колесами догори.
Причина проста: хай там що ви собі думали в перші години, дні й місяці захоплення, інша людина поруч не змінила вас. Стіна, об яку можна розбитися за рогом, це стіна вашого «я». Це ви самі: такі ж злі, підступні і посередні, як і раніше. Зцілення не відбулося. Рани ось вони, на місці, і жахіття приходять знову. І ви починаєте сердитися на іншу людину за те, що не оновилися повністю; за те, що кохання не вирішило всіх проблем існування; за те, що, зрештою, опиняєшся не в раю, а (вже за звичкою) на землі.
Поворот у стосунках між Заффі й Андрашем не був позначений якоюсь помітною подією. Відбувся він непомітно: узимку 1958–1959 років кожен відчув, як у гроті душі прокинувся і завовтузився — достоту ведмідь навесні — старий демон. Давній змій, якого (як гадав кожен із них) вдалося настрахати чистим незамутненим лезом кохання іншого.
Аж ні! Звір, виявляється, ще живий!
Січневий ранок, дощить надто сильно, щоби йти на прогулянку. Вітер шарпає місто.
Еміль, стоячи на стільчику біля скляної стінки, роздивляється (із зосередженням страхітливим для такого маленького створіння) візерунки від дощу на склі. Стеля теж частково скляна, тож хлопчик підводить очі, вслухається в густий і нерегулярний цокіт крапель, намагається зрозуміти, яка там, нагорі, відбувається драма, що оминає його, не зачепивши.
Тим часом із радіоприймача лунає пісня Дорис Дей «Qué sera, sera», яка — з’явившись два роки тому — досі перебуває в хіт-параді. Андраш підсвистує, розбираючи гобой. Заффі, зручно вмостившись у старому шкіряному фотелі, який вона нещодавно заклеїла чорною липкою стрічкою, сьорбає чай і спостерігає за роботою Андраша. Його руки ніби діють окремо від решти тіла, беруть щоразу потрібне знаряддя, обертають, вивертають, ляскають і мастять, обмацуючи блискучу шкіру інструмента в пошуках шишечки.
36
Г’юберт Лоуз (нар. 1939) — американський флейтист з величезним діапазоном: від джазу до класичної музики.