Цієї миті у дворі чутно Андрашове наспівування. Заффі вже вибудовує в голові фрази, аби зменшити шок — мені дуже шкода, він зайшов, не постукавши, не сердься, будь ласка, він нам не погрожував — та, на її подив, Андраш упізнає клошара.
— Ну що, П’єро, все гаразд? — каже він, навіть не глянувши в його бік.
Диво дивне — але він просовує руку за книжки на полиці, дістає звідти гаманець і дає клошару.
— Тримай... Ну, до вечора! Щасти!
— Дяк, мсьє Андре. — І, кумедно кланяючись і задкуючи до дверей: — Моє пошанування, мадам!
Андраш зачиняє за ним двері.
— Приятель мій, — замість пояснення каже він. — Спить на ринку Червоних Дітлахів. Знаєш такий? На вулиці Шарло. Не чула? Це критий ринок, злидарі збираються там вечорами, щоби потеревенити, а потім сплять, тулячись один до одного між прилавків, щоби зігрітися. Проте серед них трапляються крадії. Тож коли у П’єро заводиться грошва, він залишає її в мене на ніч, бо, хильнувши винця, спить він досить міцно. Що, він тебе налякав? Отакої!
Андраш, розсміявшись, обіймає своїми широкими руками закам’янілих мати й дитя.
— Кохана, ти перелякалася!
— Апу! — каже Еміль, обертаючись і стрибаючи Андрашеві на шию.
Наступного разу це жінка.
Заффі заходить до майстерні, а вона вже там: того самого віку, що й Андраш, вродлива кругленька білявка, всілася в її провалений фотель, який вона сама ремонтувала; еге ж, м’ясисті стегна нахаби вмостилися просто на стрічку, якою Заффі власними пальцями склеювала подерту шкіру, тим часом Андраш за верстатом чаклує над тромбоном.
Заффі різко зупиняється. Вона ніби дивиться фільм про своє життя з іншою актрисою в ролі себе. Фільм демонструють іноземною мовою і без субтитрів — бо Андраш і огрядна платинова білявка теревенять угорською, навіть не зважаючи на Заффі. Коли Андраш говорить рідною мовою, то міняється, вона вже це не раз зауважувала: голос у нього гучніший, слова сиплються швидше, ніж зазвичай — а від його слів товста білявка регоче, і груди в неї трясуться...
Шок. Наша героїня стає білою, мов полотно. Приголомшена, знищена. Достоту як коли ми побачили її вперше — закляклою перед дверима помешкання Рафаеля Лепажа.
— Це ж моя Заффі! Заходь!
Нарешті Андраш побачив її і підвівся.
— Представляю тобі Анну.
Заффі рухається, мов робот. Онімілі руки і ноги, рухи ривками, мов запрограмовані обслуговувати людей.
— Enchantée! Дуже приємно! — з виразним акцентом каже угорка Анна.
Напевно, оце «enchantée» — одне з небагатьох відомих їй слів французькою.
Заффі не може. Не може. Не може залишатися в одній кімнаті з цією такою зрілою, такою зверхньою дамою, співвітчизницею й однодумницею Андраша, закритій разом із ним у невимовній близькості рідної мови... Може, це його дружина? О Боже...
— Я... я проходила... випадково, — белькоче вона. — Вибачте! (І вона дивиться на свій годинник.) У мене немає часу. На мене чекають. Дякую! До побачення!
І вона вшивається, поки Еміль, сп’явшись на ніжки у візочку, тягне до Андраша ручки («Апу! Апу!»), а та інша жінка, Анна, вибухає сміхом, промовляючи щось угорською — але Заффі не розуміє, не розуміє нічого і хоче якомога швидше втекти із майстерні!
Андраш ловить її вже у дворі. Кладе руки їй на плечі. Пригортає її владно до себе і струшує, мов маленьку.
— Яка ж ти дурна, кохана. Дурна!
Тіло німкені пасивне, безформне; Андраш ніколи ще не відчував його таким; це тіло, яке вона зазвичай дає Рафаелю.
— Це дружина мого приятеля з Будапешта, — пояснює він. — Вона лише на два дні в Парижі, приїхала з невеличким оркестром. Хоче мені розповісти всі новини. Залишайся! Яка ж ти дурна! Не йди!
— Вона єврейка? — тихо запитує Заффі, ледве ворушачи губами, відчуваючи, як усі її члени скручує від ревнощів.
Обличчя Андраша перекошується так, ніби вона його вдарила.
— Авжеж, єврейка. Звісна річ, вона єврейка. Там усі мої друзі — євреї. І що? Ти...
— Вона подивилася на мене, — перериває його Заффі, — з... зі зневагою. Так, ніби я... нікчема! Німецька Laus[44]!
Заффі не знає, як французькою буде «воша», Андраш тим паче, але німецькою це слово йому добре відоме — і він терпіти його не може.