Заффі ухиляється, петляє, тікає. Андраш уже не слухає, не чує її слів — лише шарудіння втечі.
— Саме тому... у сорок п’ятому ми не могли піти. Розумієш? Щодня росіяни підходили ближче, усі виїжджали, тисячі... Flüchtlinge, людей, які тікали у холод і сніг, драпали поїздами, санчатами, пішки, з порожніми руками, голодні, діти й старі замертво падали на шляху, матері народжували серед заметів на очах у власних дітей, люди тинялися безладно (о, Андрашеві все це добре відомо, і Заффі знає, що йому це відомо, то нащо ж вона все це розповідає?!), але ми були змушені залишатися вдома, бо мій тато був живий, мав повернутися, а якби ми пішли, як він нас мав знайти? Тому ми залишалися, ми чекали, а потім... зрештою, у вересні він таки повернувся...
Андраш мовчки виходить з кімнати. За мить повертається з чаєм із медом.
— Відпочинь, — каже він їй. — Сонечко визирнуло, піду прогуляюся з Емілем. Сходимо на Сену, пограємо на піску. Поспи, Заффі.
Високий блондин і маленький брюнет несуться набережною, тримаючись за руки — раптом, схопивши Еміля на плечі, він підскакує разом із ним і співає щойно вигадану лічилку:
Тато в мене
буржуа
і рантьє —
бабуся
а хто я
хто я
хто я?
— А я люблю шоколад! — скрикує Еміль і заливисто регоче, і вони починають знову. А дитині ж іще й трьох років нема!
Тато? Буржуа-поганець!
Баба? Жадібна-рантьє!
А хто я, хто я?
А я
Шоколад люблю!
Вони вигадують різні варіації пісеньки, деруться вгору на піщаний пагорб і спускаються вниз на картонках.
Пізніше, коли вони повертаються додому із Заффі, Еміль повторює лічилку. І Заффі — приголомшена і здивована — сміється, прикривши вуста рукою. Наказує йому ніколи — чуєш, ніколи! — не співати цього у присутності тата. Вона пригортає синочка до себе міцніше і йде далі.
— Ходи, малий...
Еміль самотужки — хоч і рачки — піднімається сходинками Мосту Митців.
— Дивися...
Заффі виймає з торбинки плюшеву лапку.
— Ану перевіримо, чи вона плаває!
— Так!
— Хто кидатиме — ти чи я?
— Я!
— Гаразд, тоді кидай!
Лапка падає каменем і без бризок пірнає в зелені масні хвилі Сени, миттю виринаючи на поверхню.
— Пливе! Мамо, пливе!
— Попрощаємося із лапкою?
— Па-па, лапо! Па-па!
— У добру путь!
— У добупуть!
XIV
У грудні 1960 року де Ґолль вирушає в мандрівку Алжиром, замислену як тріумфальну, адже він обіцяв народові Франції наступного місяця референдум щодо алжирського питання. Та хоч куди він подався б, на протестні демонстрації виходять розлючені «чорноногі»[47], а в місті Алжир стривожені солдати стріляють по людях, як наслідок — сотня загиблих і півтори тисячі поранених. Розчарований президент змушений скоротити візит.
Ситуація явно погіршується. І, перш ніж поліпшитися, вона ставатиме ще гіршою, а потім знову розклеїться і так далі.
Принцу Сицилії виповнюється три роки.
Заффі й Андраш сподіваються, що він нарешті стане дорослим, щоби принаймні чути їхні злягання. Тим часом він бавиться у дворі, поки мама й Апу піклуються одне про одного за червоною завісою. Друзів у нього чимало, тож на самоті він не залишається ніколи.
Та одного дня він опиняється сам. Суботній ранок, Еміль допомагає мадам Блюменталь підняти покупки на висоту ста дев’ятнадцяти сходинок, аж раптом — стукіт ніг, товкотнеча — з’являється зграйка дітлахів у кіпах, які повертаються з синагоги; вони біжать сходами просто за ними. Пробігаючи повз, вони шепочуть на вухо Емілю: «Німчура! Німчура! Виплодок німчури! Брудне наця! Гівнюк! Сучий син!..».
Еміль нічого не розуміє.
Уже потім, на зворотному шляху, він запитує матір:
— А хто такий німчура?
— Тебе так назвали?
— Так.
— Не зважай, Schatz. Так тільки дурні кажуть. Їм здається, що люди добрі, якщо з їхнього краю, і погані, якщо з чужого. Вони дурні, ти розумієш?
— Але ж Апу теж так робить.
— Що робить Апу?
— Він каже, що тато буржуй.
Заффі ледве стримує сміх.
— Це ніяк не пов’язане! — відказує вона. — Буржуа є всюди. Та й Андраш це тільки для сміху каже. Насправді твій татко дуже хороший.