— У нас?
Заффі відразу думає про вулицю Сени й замислюється, що хоче сказати Андраш.
— У Берліні.
— А що?
Вона заперечливо хитає головою.
— Боже, Заффі... Ти справді не в курсі?
— Ні.
Її кров на мить зупиняється, потім перетікає свинцем у пальці рук і ніг. «У вас у Берліні...» Вона так ніколи не каже.
— Вони звели стіну, щоби розділити місто на дві частини. Надто багато людей тікали зі Сходу на Захід. На початку літа — понад триста тисяч. А з сорок дев’ятого — понад два мільйони осіб.
— Стіну?!
— Атож. Через усе місто. З колючим дротом, охороною і кулеметами... словом, чимало чудових прикрас.
— Припини...
— Заффі, ти не бажаєш знати? Нічого не хочеш знати про власну країну?
— Я француженка, — упертим тоном відказує Заффі.
— Овва! Ну гаразд. Якщо ти — француженка, тоді я — китаєць. (Він у вітальному жесті піднімає свою ліву руку.) Слава Мао Цзедуну!
— Ні, — каже Заффі, — ти комуніст, а не китаєць. Але твоя система не працює. Навіщо ти залишав Угорщину, якщо так любиш свій комунізм? Чому люди із Заходу не намагаються тікати на Схід? Або до прекрасного марксистського раю, який ти готуєш для них в Алжирі?
— Еге-ге! — саркастично хитає головою Андраш. — Виходить, усі ці роки мадам Лепаж приховувала від мене свої політичні погляди! А я думав, що вона навіть газет не читає, а вона — ти ба! — мало не лекцію мені політичну виголошує! Оплески, мадам Лепаж!
— Ти завжди, коли опиняєшся в пастці, кепкуєш, — небезпідставно зауважує Заффі. — Як же мені це набридло! Завжди війна, сама війна!
І вона підводиться, щоб іти.
— Ні, чекай... Заффі... Вибач. Ходімо, хочу тобі показати дещо.
Він цілує їй руки. І виходить покликати Еміля.
За годину всі троє стоять на металевому мосту, що поєднує окружний бульвар із західною частиною Парижа.
Цього разу, на відміну від того дня, коли він примусив Заффі пройтися вулицею Розьє, Андрашеві не треба казати їй «Дивися». Вона й так дивиться.
Те, що, скільки сягає око, простягається по той бік бульвару — брунатне, сіре, чорне — не є ні Бомбеєм, ні Сан-Паулу; це Нантер, найближче передмістя Міста Світла. Мусульмани становлять тут майже сто відсотків населення. Жерстяні дахи тримаються на місці великими кругляками і пластиковими баками. Блочні кам’яні стіни. Каркаси вантажівок і вагонів, з яких ніби живцем повидирали метал. Напіврозкладені трупи автівок. Бродячі пси. Сміття, непотріб. Усюди бруд. Усюди розвішана білизна. Калюжі повні мух.
Чоловіки, які ходять зараз вулицями Парижа, увечері повертаються сюди, щоби поїсти й поспати. У більшості немає ні дружини, ні дітей, але в декого вони є, дехто селить власну родину в цих буцегарнях, похилих хатках, цементних бараках, у кубах, складених з цегли. Вони живуть часто по шестеро-семеро в кімнаті (не враховуючи щурів), по двоє-троє купчаться на одному ліжку. Двісті п’ятдесят родин мають одну криницю з водою на всіх.
Мов міраж у Сахарі, видіння тремтить, миготить під розжареним сонцем. Заффі, приклавши руку до чола, уважно все роздивляється. Андраш дивиться на неї і відчуває: щось відбувається просто зараз.
— Емілю, — каже він, відвівши хлопча трохи далі мостом. — Я знаю чудову гру. Збираєш камінці, а потім кидаєш їх униз, на автівки.
— Мамочко, можна? — питає Еміль, навіть не вірячи в таке щастя.
— Звісно, мамочка дозволяє, — каже Андраш. — Але по одному камінцю за раз, добре? А потім скажеш, скільки авто ти вбив.
— Згода!
— І без обману, гаразд?
— Звісно!
Андраш повертається до Заффі й чекає. Вона мусить щось сказати. Зараз саме вона має мовити щось.
— Розумієш, Андраше, — нарешті починає вона, — Берлінський мур нічого не змінює. У нас, у німців, у кожного в голові свій Берлінський мур. Після війни... і до війни... А для мене — завжди. Мур між тим, що можна сказати і про що ліпше змовчати... Між питаннями, які можна ставити, й іншими...
Андраш мовчить. Скільки разів він мовчав отак, поруч із Заффі? Скільки разів вважав за ліпше припнути собі язика, аби захистити її, бо вона юна і вразлива? А тут, перед нестерпним видовищем злиднів алжирців, вона не знаходить нічого ліпшого, як розповідати йому про свої страждання...
— Мій тато, коли був у Теґелі 1946 року — мама тоді вже померла — то там зібрали Spruchkammer[48], щоби судити його. Ну, знаєш... Трибунал, аби з’ясувати, нацист він був чи ні. Недовго, години зо дві, сказали, що він був unbelastet[49]... тобто просто... Mitläufer, послідовник.
Андрашеві здається, що він бачить поганий сон. Він знає, з першого ж дня знає, що батько Заффі був катом, нацистом, злочинцем, який брав участь у найгіршому. Він не має жодного бажання знати в деталях про страхіття, які тяжіють над нею — тяжіють і досі! У якусь мить йому хочеться перервати її, навіть облаяти... аж раптом він помічає, як змінюється її голос.