— Раптом мене штовхнули, — Рафаель веде далі. — Флейта випала з рук, а коли я нахилився, щоби підняти її, мене ледве не розтоптав натовп. Ніколи в житті мені не було так страшно! Знаєш, Заффі, на мить мені здалося, що я так і залишуся там...
Досі блідий Рафаель узяв рушник, який принесла йому з ванної Заффі, і отерши чоло, впав на канапу. Він досі бачив перед собою і переживав сцену безладної какофонії, справжніх тортур для чутливих вух, усі ці пронизливі голосіння жіноти й гудіння поліцейських сирен, гасло, що зависло в повітрі — «Алжир для алжирців! Алжир для алжирців!» — тіла, наелектризовані жорстокістю, суміш плеч, колін, ніг, ступнів, голів — усе в нелюдському русі — а потім у руках і в душі жахливе відчуття пустки, коли з рук вирвали футляр з його Луї Лотом і, опустивши голову, він побачив його під ногами, у повній води канаві.
— Бач, Заффі, — глухо й поволі промовляє Рафаель, дивлячись перед собою, ніби не в змозі відвести погляду від чорної пекельної діри, — музика — це мій спосіб боротися. Гра на флейті — це мій спосіб удосконалити світ. Це те, що я дійсно можу зробити. Несправедливість, бунти і війни будуть завжди, люди завжди будуть змушені жертвувати нинішнім щастям заради сподівання на ліпше майбутнє для власних дітей. Та водночас щастя й краса мусять десь бути — нині й тепер. Це також політичний акт — являти їх світу. Я сказав би, це навіть політичний обов’язок таких, як я, кому пощастило із долею, кому життя дало все: гроші, здоров’я, хист... Тож коли я відчув, що серед метушні втрачаю флейту... розумієш, Заффі, мені здалося, буцімто я втрачаю все, навіть сам сенс...
Чи вразив він Заффі цією промовою?
Вона майже її не чула. Вона не слухає Рафаеля. Сидячи поруч із ним на канапі, вона легко гладить його по руці і похитує головою. Увесь цей час її турбує яскраве, мов спалах, питання: «Як же там Андраш?».
Вона не насмілюється вмикати радіо в присутності чоловіка: так вона ніби вголос зізналася б у коханні до іншого — а Рафаель, надто шокований пережитим щойно, навіть не думає вмикати новенький телевізор.
Тож подружжя іде до ліжка.
Для Заффі ніч минає без сну.
Наступного ранку досі лютує буря, гарчить грім, ллється холодний дощ — у квартирі зимно, мов на Північному полюсі. Через страйк працівників електростанцій і газової ланки батареї ввімкнути неможливо. Не працюють опалення і телебачення, не можна зварити каву. І знову складається враження, ніби погода й події змовилися.
Близько десятої набурмосений Рафаель, почуваючись кепсько, вирушає до студії на запис. Заффі й Еміль, захистившись плащами і гумовими чоботами, під зливою біжать до Мосту Митців. Ось і він.
Та далі шляху немає, шлях перерізає поліцейський кордон. Сьогодні доступу до Сени немає. Відчувши напруження матері і спантеличеного міста, Еміль рюмсає.
— Ми маємо побачити Апу! — жалісним голосочком каже він поліціянтам. — Сьогодні ж середа!
Та зіткнувшись з їхньою чисто німецькою незворушністю, він обертається до Заффі.
— Чому вони це роблять, матусю?
— Ще не знаю, — відповідає Заффі. — Почекай трохи.
За мить її погляд прикипає до спухлої маси фіалкового кольору, яку рятівники витягають з ріки. Вона хапає Еміля і міцно притуляє його личко до свого живота — вона бачила, як це робили інші матері... тоді... там... щоразу, як слід було завадити бачити дітям те, що бачили щойно вони.
— Знаєш, мамочко, — каже дорогою додому Еміль, — щоразу, як дощик накрапає мені на щоки, здається, що плачу я. У тебе також так було в дитинстві?
— Так, Schatz. Коли я була маленька, теж таке відчувала.
Диво дивне з тими алжирцями: такі прекрасні пляжі в них удома, а плавати ніхто з них не вміє; топити їх навдивовижу легко. Ясна річ, ще легше топити їх уночі або під час бурі. А якщо випадково хтось із них таки вміє плавати, процес завжди можна прискорити кількома влучними пострілами.
Десятки алжирців загинули саме так — у Парижі і в західних околицях Парижа, в ніч з 17 на 18 грудня 1961 року. Загинули втоплені, з кулею в голові або без неї — достоту як батько Андраша.
Ще кількадесят алжирців — і серед них Рашида — знайшли в лісах навколо столиці: вони були розвішані на деревах, які до того дбайливо зберігали все своє листя, а тієї ночі його різко скинули. Ці алжирці померли задушені, достоту як мати Заффі.
Десятки інших були забиті до смерті в самому серці Парижа, на острові Сіте, у підвалах Префектури.
Однак тієї ночі загинули далеко не всі мусульмани-демонстранти з Парижа і передмість. Тисячі лише втратили свої посвідки — їх подерли на клапті. Одинадцять тисяч п’ятсот тридцять вісім були всього-на-всього заарештовані й перевезені до Палацу спорту біля Версальської брами. Там їх просто примусили пройти, склавши на потилиці руки, між двома рядами озброєних кийками, батогами, важкими черевиками і прикладами рушниць поліціянтів. Тож у них просто позривали волохату шкіру, поламали руки, побили стегна і кісточки, розтрощили скроні й укрили синцями спини; і навіть ті, хто пройшов через це приниження двічі, аж ніяк не померли — принаймні більшість із них.