Достатньо і трьох разів.
Насправді достатньо й одного разу — та Рафаелеві важко повірити власним очам.
Він кладе руку на переднє сидіння, майже торкається плеча водія, який мав би везти його з Мадридської вулиці на вулицю Сени.
— Даруйте...
Як йому вдається так добре вдавати спокійний голос — коли все у ньому скрипить, гудить, ламається і волає від жаху?
— Так?
— Ви не могли б іще раз об’їхати площу? Здається, я дещо помітив...
— Та мені байдуже! Лічильник же працює.
Авжеж, це точно він. Андре. Майстер.
А в руках він тримає парку — парку Еміля.
Рафаелеві Лепажу завжди на все вистачає духу, він уміє водночас вдихати і видихати, навчає правильному диханню юних флейтистів по всьому світу — і раптом йому перехоплює подих.
— Ще раз, — просить він. Таксист зиркає на нього в люстерко, знизує плечима і починає третє коло.
Атож, це таки він.
Сонце в голові Рафаеля розлітається на тисячі скалок.
— Тепер на вулицю Сени? — питає водій.
— Так, — відповідає йому Рафаель.
Він удома — дома в них, здається, що він пливе понад підлогою, наїжачений, повний страху і ляку; затамувавши подих, він ходить з кімнати до кімнати квартирою, яка здавалася йому осередком щастя. Усе таке чисте, таке гарненьке, і кожна деталь цієї краси завдає йому мук: герань на підвіконнях, таріль із фруктами на буфеті, білий паркет без жодної порошинки, блискучі синьо-білі кахлі, що прикрашають стіни кухні, і дитяча кімната — ні, кімната Еміля, бо він уже не дитина, хоч і досі не ходить до школи, цікаво, чому Заффі досі не відпускає його туди? — зі шпалерами з літачками й ідеально розставленими іграшками, та їхня спальня з акуратно застеленим ліжком, випраними і випрасуваними мережаними шторками, шафою з їхнім одягом — ліворуч Рафаелевим, праворуч Заффі, угорі взуття, начищене, дбайливо розставлене, взуття чоловіка і жінки, які поруч ідуть по життю, ходять разом на концерти і звані вечері, на церемонію вручення Ордена Почесного легіону... «Представляю вам свою дружину... — Дуже приємно! — Моя дружина... — Мадам Лепаж...» Чому того вечора вона не нагадала йому, що він уже знайомив її із майстром? Чому дозволила представити себе Андре, тобто Андрашеві?
З горла виривається дике гарчання. Рафаель відчуває, як скручуються його нутрощі. Він падає на коліна перед ліжком і промовляє молитву, як і в день народження свого сина: та цього разу з вуст злітають не безневинні слова, завчені в школі, ні, це його персональна, інстинктивна молитва, сповнена люті: «Господи! — стогне він. — Зроби так — молю Тебе! — зроби, щоби вона розповіла мені все, щойно повернеться. Зроби, щоби розповіла про свій день, про випадкову зустріч з Андрашем, про колесо. Зроби так, щоб вона розповіла!»
І він вибухає зливою сліз і шмарклів, що заливають бургундську ковдру, вишиту вручну під час Першої світової його бабусею з роду Трала.
Заффі й Еміль повертаються близько пів на п’яту, коли вже смеркає. За цей час Рафаель трохи оговтується. Сприскує обличчя холодною водою. Проводить гребінцем по рідких темних кучерях, які ще прикрашають задню частину його голови. Запалює кілька ламп і влаштовується на дивані з «Le Monde» у руках. Утім він не розуміє, що читає, і досі не може нормально дихати.
Він чує їхні голоси — веселі, змовницькі голоси — на сходах. Ллється Емілів сміх, за ним майже відразу сміється Заффі. У щілині повертається ключ — і ось вони перед ним, перемовляються, світяться від щастя. Рафаель підводиться, підходить до них, мов уві сні; дружина і син вітаються з ним щиро — але йому ці вітання здаються байдужими й автоматичними. Заффі, прямуючи на кухню, аби взятися до вечері, кидає через плече:
— Ми піднялися на колесі огляду на площі Злагоди!
— Невже? — це єдине, що вдається вимовити Рафаелю. І він знову займає своє місце на дивані, бо коліна слабшають і не в змозі тримати його тіло.
— Просто казка! — додає Еміль.
— Наповниш собі ванну, Schatz? — кричить із кухні Заффі.