Рафаель залишається сам у вітальні, задихаючись, відхекуючись, душачись: щойно йому на голову, мов будинок Лотти, знищений бомбами, впало власне життя.
Вечеря для нього минає болісно — він з му́кою переводить погляд із Заффі на Еміля: якщо вони так вправно брешуть, отже, брехня вже давня.
— Хочеш іще гратена, любий?
— Ні, дякую.
— У тебе немає апетиту? Сподіваюся, ти не підхопив застуди від Еміля.
— Усе гаразд.
Застуда Еміля. Гратен. Це, певно, сон. Йому це сниться.
Цього разу ніч минає без сну для нього — а поруч солодко спить дружина. Дихає Заффі глибоко і спокійно; час від часу вона із задоволенням тихо стогне. Їй сниться... Що? Хто? Відколи? «Під час любощів, — стривожено думає Рафаель, — вона ніколи не називала мене іншим іменем. Зрештою... і моїм також».
Близько четвертої ранку він підводиться, не в силах терпіти безсоння, і починає міряти кроками вітальню.
О шостій виникає рішення: він зробить так, аби залишитися з Емілем сам-на-сам і розпитати його. Проте як? Еміль ніколи не розлучається із Заффі. «Йому майже шість років, а він постійно тримається за її спідницю — сором який! — раптом думає Рафаель. — Жахливе збочення!»
О сьомій (Ортанс де Трала-Лепаж завжди встає дуже рано) він набирає номер бургундського маєтку.
О восьмій, коли зі спальні раптом виходить Заффі, закутана в кімоно з розшитого золотом чорного шовку, яке він їй подарував на двадцятип’ятиріччя, Рафаель заявляє:
— Після обіду їду до Бургундії. З Емілем.
— Що? — каже вона, примружившись, ще глухим після сну голосом.
Він наливає їй кави.
— Щойно дзвонила мама, — відповідає він (що ж, брехуха цілком заслуговує на брехню). — Молила привезти його... Знаєш, мама вже не така молода, а після подій у Алжирі здоров’я в неї не в ліпшому стані. Еміль — єдиний її спадкоємець... Заффі, маєш її зрозуміти. І пробачити їй.
— Надовго ви їдете?
— Впораємося за день. Мама просто хоче познайомитися з ним, вручити різдвяний подарунок... Зрештою, Емілеві скоро шість, а він ніколи не бачив єдиної бабусі! Хіба це нормально?
Заффі не заперечує ні словом. Сидить, опустивши голову, не відводячи погляду від кави. Підносить чашку до вуст, робить ковток, аби приховати (принаймні так ввижається Рафаелю) легку посмішку.
— Що ж, добре, — мовить вона. — Цілком розумію твою матір.
— Ти ж потерпиш без сина до завтра? — відчуваючи себе збоченцем, далі питає він.
— Потерплю.
Він її ненавидить.
XVII
Отже, близько першої Рафаель з Емілем сидить нічичирк у таксі, що везе їх до Ліонського вокзалу. Батько з сином уперше виходять із дому разом.
Тієї ж миті Заффі радісно мчить під дощем: вона вперше йде до коханця сама! Звісно, вона спатиме вдома (їй відомо, що консьєржка стежить за її пересуваннями), але зможе обідати з ним, тинятися містом... На Мосту Митців порив вітру вириває з її рук парасольку — і вона щасливо регоче.
Між Емілем і Рафаелем панує тиша, у купе вони самі. За вікном похмурий одноманітний пейзаж, безугавний дощ. Злива батожить поїзд. Еміль пальчиками малює на вкритому парою склі. Вивчає рух краплин на вікні — достоту як у Андраша, того далекого дня, коли співали «Qué sera, sera», про який він, утім, не пам’ятає — однак цього разу траєкторію краплин грубо порушує поїзд, що мчить.
Знервований Рафаель не знає, з чого почати, як сказати синові те, що він мусить сказати.
Андраш відчиняє коханці двері — її щоки почервоніли від холоду. Він бере парасольку із її рук і ставить розкритою в кутку кімнати. («Чому французькою парасолька буде un parapluie, чоловічого роду? Ця річ граційна, мов жінка! Казатиму une parapluie!») Він обертається, широко розводить руки — і Заффі кидається в його обійми.
— Можу лишатися довго! — шепоче йому на вухо вона. — Еміль поїхав з Рафаелем до Бургундії.
Тим часом у поїзді «Париж–Ліон–Марсель» розпочинається допит. Еміль не підстрибує від здивування, коли з татових вуст злітає ім’я Андраша, але часто моргає. Рафаель помічає це — і цього йому досить: подальші заперечення вже не мають ваги. Він притискає сина в кут, засипає його запитаннями, примушує відступати. Еміль нажаханий. Хто ця людина? Він не знає — він її не впізнає. Від переляку він починає рюмсати. Рафаель, втративши голову, відважує сину два щедрих ляпаси, від яких у Еміля дзвенить у вухах.
Батько й син дивляться один на одного. До цього дня вони ніколи не дивилися одне одному в очі по справжньому. Це триває дві-три секунди, і Рафаель не витримує. Він ридає перед Емілем, притискає його до себе, молить пробачити. Однак слабкість тата лякає хлопчика більше, ніж його сила. Випручавшись із мокрих труських обіймів, він кидає вирішальні слова: