— Залиш мене в спокої... Зрештою ти ніколи на нас не зважав. Мій справжній батько — він.
Тіло Рафаеля вигинається неприродно від нестерпного болю.
Тіло Заффі вигинається від насолоди. Вона плаче, мов уперше, стискаючи ногами м’язисту спину Андраша. Нарешті вона може не стримувати крик через Еміля — і втрачає від цього голову. Відпускає себе. Відпускає далеко.
Рафаель, мов покинута маріонетка, лежить на сидінні в купе. Між ним і сином знову панує мовчанка. Він пригадує жахливе мовчання Заффі під час вагітності... Як вона змінилася відтоді! І яким дурнем він був, повіривши, що це завдяки йому, завдяки материнству...
Минають сірі безформні години. Заколисаний рухом і рівномірним гудінням потяга, Рафаель поринає в сон, ніби виборовши в пекельної яви коротку мить перепочинку. Він прокидається, мало не підскочивши, від руки Еміля на своєму плечі — жахіття продовжується.
— Я голодний, — каже Еміль. — Уже п’ята, а я нічого не їв.
Рафаель оговтується. Гарячково пригладжує розтріпане волосся. Бурмоче:
— Справді... Полудне. Треба поїсти. Я й забув. Ходімо до вагона-ресторану, у них напевно є гарячий шоколад.
Заффі, яка досі лежить у ліжку, Андраш приносить ароматний чай із ромом. Запалює цигарку і, крізь клуби диму, милується поміркованими, природними рухами оголеного тіла коханої.
— Заффі, я кохаю тебе.
Вона підводить очі й очима зустрічає його погляд.
— Андраше, я кохаю тебе.
Еміль іде попереду, і Рафаель змушений перехилятися через його плече, щоби відчиняти дверцята. У проміжку між вагонами він дає синові руку, щоби той зміг переступити металеву платформу, чиї зморшкуваті пластини скриплять і хаотично рухаються під ногами. Він помічає, що Еміля лякає ця суміш вітру і шуму — і пригадує власний страх, у такій самій ситуації, коли він був хлопчиком. Вони минають вагони — шість, сім, вісім вагонів — прямують, балансуючи, від задухи вагонів до холоду переходів, від тиші до грюкоту. Щоразу Рафаелеві дедалі важче дається відчиняти і зачиняти важкі металеві дверцята. Безсонна ніч виснажила його, а короткий сон лише збаламутив думки; і тоді в його розпаленій свідомості спалахує питання, яке він хотів поставити Емілю: відколи?
— Як довго все це триває? — глухо питає він у коридорі дев’ятого вагона.
Та Еміль, образившись на ляпаси, вирішив надалі не говорити ні слова. Якби ж то мамочка була поруч і допомогла!
Зненацька Рафаелеві спадає на думку, що вони, напевно, йдуть у неправильному напрямку, що від початку вони були поруч із рестораном, а тепер доведеться знову пройти весь шлях, знову відчиняти і зачиняти дверцята, знову у проміжках простягати Емілеві руку... Це видається йому непосильним. Він не хоче визнати, що помилився, і вперто тягне Еміля до хвоста поїзда, наполягаючи і дедалі втрачаючи над собою владу:
— Як довго? Коли ти зустрівся з Андре вперше?
Мов у поганому сні, спротив поїзда й сина зливаються в одне ціле; він відчуває, що ніколи не досягне ні вагона-ресторану, ні відповіді... Нарешті вони потрапляють до останнього вагона, до багажного відділення — дверцята на рейки широко розчинені. Не тямлячи себе, усвідомивши раптом, що жодній із мрій уже не збутися, Рафаель обертається до Еміля:
— Ти скажеш мені!
Щоби перекричати гудіння, яке долинає з відчинених дверцят, він змушений кричати з усіх сил — і ця зовнішня ознака люті здіймає у ньому вир справжнього гніву. Він підхоплює хлопчика під руки, висовує його у прочинені двері — і ноги Еміля гойдаються над рейками, що несуться на повній швидкості.
— Тату! Тату!
— Авжеж, ТАТО! — горлає Рафаель. — Авжеж, я твій тато, я люблю тебе так, як ти й не підозрюєш!
Гнів росте, підбадьорений ревом поїзда, що жене, тонни металу дзвенькотять і гудять, ніби тлумачать безлад у голові Рафаеля.
— То ти згоден з тим, що тато я, а не він?
— Так! — волає нажаханий Еміль.
— І як довго все це триває? — репетує Рафаель, струшуючи сина, мов грушку.
Від страху і сильного вітру в Еміля перехоплює подих, він не в змозі відповісти. Він просто крутить ногами в пустці, намагаючись знайти собі опору.
І вже за мить його не стає.
Андраш ставить платівку з піснями Роланда Керка — геніальний сліпий грає одночасно на стрітчі і носовій флейті[60]. Поки Заффі одягається, він вирушає на вулицю Дез-Екуф за туніськими ласощами: ріжки, злабія, захебакія, макруд... Андрашові це видається більше їстівним, ніж Appelstrudel і решта Mohnkuchen Центральної Європи[61].
60
Роланд Керк (1935–1977) — сліпий американський джазмен-мультиінструменталіст. Стрітч — різновид саксофона.