— Але що це?
— Просто дурничка. Ти сміятимешся...
— Заффі! Хіба я колись сміявся з тебе?
Заффі ховає дивний предмет під подушку і швиденько прибирає ліжко — бездоганно, мов медсестра, мов солдат.
— Ходімо. Тобі зробити кави?
Певно, це була найдовша їхня розмова за всю осінь.
А й справді, спілкувалися між собою вони дедалі менше. Дарма, що Рафаель покохав Заффі за її загадкове мовчання — відколи вона стала йому за дружину, особливо ж відколи була при надії, це йому не до вподоби. Її мовчанка здається йому важкою й загрозливою. Чому Заффі така закрита? Йому боляче про це думати — таке гидке для нього саме відчуття зажури.
Почасти до шлюбу із Заффі Рафаель ніколи не мав справжніх проблем. Авжеж, татова смерть засмутила його, але не була тим, що можна назвати проблемою.
Він не знає, як цьому зарадити, і відчуває біль.
Коли телефонують Мартен і Мішель, стривожені здоров’ям його дружини, він дає туманні і більш-менш оптимістичні відповіді. «Тепер це очевидно!», — приблизно так каже він.
Авжеж, вочевидь маленький і незручний мозоль: ніби дитя великого мозоля, на який Заффі обернулась улітку, того дня, коли Рафаель без попередження завів будильник. Він засмучено каже собі, що порівняно з нинішньою розгубленістю той ранок волань і страху перетворився мало не на приємну згадку.
— Я переконаний, що все буде гаразд, — запевняє він Мішель по телефону. — Хоча... іноді вона дійсно здається такою... пригніченою.
— Можливо, вона зберігає якусь похмуру таємницю? — припускає Мішель. — Можливо, під час війни вона стала свідком смерті якоїсь дитини, а вагітність їй нагадала про це? Хтозна... Вона часто плаче?
Рафаель не очікував на це питання.
— Ні, — каже він по нетривалій паузі, кілька разів провівши пальцями лівої руки по рідкому волоссю. — Ось ти запитала — і я розумію, що ніколи не бачив її у сльозах. Жодного разу.
Рафаель розраховує на появу дитини в березні, аби все залагодити, полегшити атмосферу... Атож, він дуже на це подівається. Зрозуміло, що з незбагненних для нього причин Заффі боїться цієї дитини-незнайомця. Та щойно вона з’явиться на цей світ, то стане цілком реальною — саме ця дитина, не якась інша! Не буває матерів, які встояли б перед власним дитям!
Отже, усе залагодиться. Так має бути.
Тим часом пригніченість Заффі просочується під двері й інфікує кожен квадратний сантиметр помешкання на вулиці Сени. Навіть повітря здається зіпсованим. Як вдувати таке повітря в любу його серцеві важку срібну флейту роботи Луї Ло? Аби підготувати «П’ять замовлянь» Жоліве[20], Рафаелеві нині потрібні всі сили й уміння. Тому навіть над своїми сольними партіями він працює у приміщенні, яке оркестр винаймає біля Орлеанської брами, і повертається додому пізно.
(Інші жінки? Ні. Йому таке й на гадку не спадає. Він закоханий в Заффі. Зворушений її вагітністю. Спантеличений її горем.)
Дні тягнуться дуже повільно. Це найкоротші дні року — і все ж нестерпно повільні. Нестерпні і довжелезні ночі.
Якось увечері, після вечері, ще нестерпнішої, ніж зазвичай (у меню страви, зроблені Рафаелем для Рафаеля, бо Заффі не терпить запах жиру під час приготування: оката яєчня і смажена картопля — смажена, на жаль, на завеликому вогні і недостатньо довго, тож зовні вона згоріла, усередині ж була сира, словом, неїстівна; для Заффі: кілька грінок без масла і трав’яний чай без цукру), дзвонить телефон.
Рафаель бере слухавку:
— Мамо!
Нічого вдіяти з собою він не в змозі — серце тьохкає радісно, мов у хлопчини.
— Ну як? — каже Ортанс де Трала-Лепаж. І після короткої паузи: — Як справи?
— Усе гаразд. Ça va, ça va, — відказує паралізований Рафаель.
Навіть якщо зараз у їдальні Заффі немає, Рафаелеві важко щиро розмовляти з мамою про ситуацію, яка склалася. То як підсумувати шість місяців шлюбу з наймичкою-німкенею? «Усе гаразд... Ça va, ça va...»
— Ти ж приїдеш до нас на Різдво? — веде далі Ортанс і (випадок безпрецедентний!) у її голосі вчувається натяк на ввічливість і навіть на ніжність. Рафаель розуміє, що її жахає сама думка про негативну відповідь.
— На Різдво? — перелякано перепитує він, намагаючись виграти час.
Мати і син Лепажі жодного разу не розлучалися на Різдво. Синові на гадку відразу спадає довжелезна низка довоєнних шкільних свят: батьки пожирають очима свого одростка із завитими кучерями, що десь у кутку великої сцени грає на флейті Пана в костюмі чередника... Щороку після вистави мамині щоки блищали від сліз. Чому ж Заффі ніколи не плаче?..
Мовчання триває надто довго, гнітить, Рафаель розуміє, що мусить знайтися із відповіддю. Байдуже, з якою саме — але хутчіш!
— Треба сказати... О, мамо! Було би просто чудово, якби ми могли приїхати...
— Я не сказала «ви». (І хоча мати перервала його, вона старанно зберігає цукор у голосі.) Я сказала «ти». О, Рафаеле, ти ж не хочеш сказати, що залишиш мене на Різдво саму з Марією-Фелісі?!
— Але ж мамо! — обурено скрикує Рафаель. І додає дуже тихо — так, аби Заффі його не почула, бо вона вже тут, поруч, на кухні, із лячною силою миє і тре посуд: — Я тепер одружений чоловік, ти мусиш прийняти це!
— Мені дуже шкода, — каже Ортанс, і по її голосу чути, що так і є. — Я не можу приймати цю жінку!
— Мамо... Ця жінка, як ти кажеш, нині виношує твого онука.
Тривала мовчанка по інший бік дроту. Нарешті до вуха Рафаеля долинає кілька притлумлених схлипувань.
— Мамочко люба, не плач, благаю! Ти мені робиш боляче.
— Це ти, ти раниш мене!
— Досить, будь ласка... Ти ж знаєш, як мені тебе бракує. І будинку нашого теж бракує... Яка там у вас погода? Як ведеться нашій молодчині Марії-Фелісі?
— Наступного року, — відказує мати, — чи іншим разом, як вирішиш, можеш приїхати із малим. Він ні в чому не винен. Але вона!.. Мені шкода... Після всього, що сталося...
Отже, Різдво Рафаель і Заффі проведуть удвох на вулиці Сени.
Та як святкувати з людиною, яка відмовляється їсти?
Засмучений Рафаель замовляє одну-єдину страву — собі. Він накриває на стіл: прегарний білий обрус, білі вишиті серветки, срібні прибори, свічки, високі бокали для шампанського. Йому коштує величезних зусиль умовити Заффі хоча б умочити губи у «Вдову Кліко».
— За тебе, серденько... і за наше дитя!
Вона ж ані пари з уст.
— Заффі, я кохаю тебе.
— Moi aussi. Я також.
Проте на ім’я його не називає. (Чи називала хоч раз? Він не пам’ятає.)
Щораз, як вони замовкають, між ними встає важкий сірий, мовби бетонний, мур.
— Наступного року поставимо ялинку, еге ж? — з удаваною веселістю звертається до неї Рафаель. — Для дитинки. А цього разу обійдемося.
Вона ані пари з уст.
— У вас удома ставили ялинку, як ти була маленька?
Пригнічений мовчанкою дружини, він починає співати (голос у нього чудовий) єдину відому йому пісеньку німецькою мовою:
— O Tannenbaum, o Tannnenbaum...[21]
— Годі, зупинися! — недобрим голосом мовить Заффі.
Рафаель хилить засмучено голову. І повертається до фаршированої каштанами індички.
— Скажи... — за десять хвилин каже він, не в силах стриматися і бажаючи за будь-яку ціну розбавити мовчанку, що ніби глузує зі святкового столу. — Ви з батьками тоді... раніше... ходили на Різдво до церкви?
— Так. Звісна річ, — примирливо відповідає Заффі.
— А мій тато був атеїстом, не хотів переступати поріг церкви, але мати наполягла на його присутності, коли я брав перше причастя. А потім ми з нею разом ходили на служби — принаймні на Різдво і на Великдень... Мені так подобався хоровий спів! Якщо хочеш, можемо сходити на опівнічну месу. Гарно буде... І хор співатиме... Навіть якщо не знаєш слів, арії всюди однакові...
— Ні, іншим разом. Я втомлена.
20
Ідеться про «П’ять чаклунських танців» (1939) Андре Жоліве (1905–1974) — твір із п’яти частин для піаніно або оркестру.