Це волання жінки, яке розриває вас від тім’я до п’ят — ніби блискавка, що розрізає обрій. І волання чути не тут — тут ми скрутилися всі на підлозі в кутку однієї з кімнат за купкою меблів — ні, його чути поруч, у сусідньому будинку, куди влучили, і це ревисько, здається, не скінчиться ніколи. Як таке може бути?!
Кінець. Літаки зникли, повернулася тиша, але ридання сусідки фрау Зільбер все одно чути. Сьогодні її черга, не наша, дах будинку упав, і на її доньку Лотту семи з половиною років (ліпшу подружку Заффі, ту саму Лотту, з якою Заффі грає щонеділі в конячок — Mensch ärgere dich nicht, «Не сердьтеся!» — так зветься гра, і вона дуже схожа на наше життя: якщо потрапляю на ту ж клітинку, що й ти, що ж, то гірше, мусиш іти до карантину й чекати, поки не викинеш шістку, щоб вийти, ти кидаєш знову і знову, але шістки немає, хай так, нервувати не варто, треба бути гравцем, добрим гравцем, у цьому вся гра, у цьому життя, освіта, добрі манери; існування обов’язково має зворотний бік, і призвичаюватися ліпше якомога раніше, ти можеш голосно зітхнути, авжеж, та потім знизай плечима і спробуй пожартувати, бо все це гра, розумієш?) падає велетенська балка і розчавлює їй праві руку і ногу.
Заффі біжить за мамою: Лотта лежить, притиснута, нерухома, непритомна, можливо, мертва? — ні, не мертва, ще дихає, але рука і нога розчавлені під велетенською дубовою балкою.
Еміль спить. Сирена! Пронизливий ляк підступає нудотою до горла Заффі, і — перш ніж зрозуміти, перш ніж мозок зумів дати бодай якесь пояснення, адже мир, не війна, Париж, не Берлін, доросла, а не дитина, — вона задихається від безсилля.
Сирена — це дзвоник у двері.
Вони йдуть до дверей, відчиняють — нічого не вибухає, ніхто не гине.
Це консьєржка, мадемуазель Бланш. Вона не хоче, аби Заффі думала, буцім вона втручається в те, що її не обходить, але все ж... її непокоїть те, що з квартири Лепажів ніхто не виходив, відколи месьє поїхав сорок вісім годин тому. Вона просто прийшла перевірити — за покликом сумління.
— Тримайте, мадам, — каже вона, простягаючи Заффі, звісно, великий, але досить плаский конверт, — мені не вдалося просунути його під дверима.
Від брехні її конопате роздуте лице червоніє, темнішають навіть родимки — втім, це не заважає їй поїдати очима Заффі. Атож, вигляд у мадам Лепаж досить збентежений... Вона здається худішою і блідішою, ніж зазвичай... Однак нічого нового в її зовнішності мадемуазель Бланш не бачить: одяг і зачіска, як завжди, бездоганні і більш ніж звичайні.
— Дитя спить, — каже Заффі консьєржці, ніби пояснюючи відсутність сина в полі зору. Вона вже хоче додати: «Вона ще жива», — але мадемуазель Бланш і так відступає, приклавши палець до вуст.
— О, даруйте! У нього сієста! Сподіваюсь, я не потурбувала його своїм дзвінком...
Вона зникає. Заспокоєна. А й справді, така мила пані.
Приблизно на цьому спогаді Заффі зупиняються. Вона не знає, що було з ними потім — чи сусідкам і їхній прірві дітлахів вдалося пересунути балку, не заваливши решту будинку, чи прибули на підмогу з сиренами «швидкі» і пожежники... Її спогади зупиняються на іншій картинці: бузок, вітер і бузок, погожа і вітряна квітнева днина, і перед будинком фрау Зільбер бузок трьох кольорів — білий, блідо-рожевий і фіолетовий — гойдається на вітрі. Вітрець приємно вдихати, аромат бузку лоскоче ніздрі Заффі — бач, бузок не ушкоджений, так само веселий і граційний, ніби світ щойно створили й Господь, схвально окинувши оком Своє творіння, пішов увечері до сну, не помітивши будинок, де Лотта, зомлівши від болю, лежала під балкою; Mensch ärgere dich nicht — нервувати немає сенсу, все одно це лише гра, погиготіли собі та й граємо далі, а якщо хтось програв, що ж, усе одно смішно, бо, хай там як, а найважливіше — не бути поганим гравцем...
Заффі кладе Еміля до колиски в його власній дитячій кімнаті — це кімната маленького француза, тут шпалери, розмальовані літачками, плюшеві ведмедики шикуються на поличках, у комоді бездоганно складені речі (піжами у верхній шухляді, трико в середній, дитячі комбінезони в нижній), посередині ліжечко, схоже на клітку, а поруч столик для сповивання з пляшечкою води, молочком для тіла, тальком від почервонінь на сідничках, мініатюрними гребінцем і щіткою для шовковистих кучериків немовляти...
Вона накриває його ковдрочкою (лише тільце, голівка лишається відкритою!) і заводить музичну скриньку — подарунок бабусі по татовій лінії — що грає «Лебедине озеро» Чайковського.
«Музичні інструменти не розумніші за птахів, — думає Заффі. — Не вміють мовчати». Бузок завжди колихатиметься на вітрі, вітер завжди дмухатиме, небо завжди буде блакитним і безтурботним, а флейти й птахи завжди співатимуть...
Лотта померла. Їм не вдалося ні зсунути балку, ні знайти допомогу — вона назавжди залишилася там, мертва, ніби єдина дитина фрау Зільбер вічно сидить на ґанку, поклавши голівку на коліна й охопивши ноги руками, тихо розгойдуючись, ніби віття бузку, гойдаючись без упину. Коли наступає ніч, мати Заффі бере за руку Лоттину матір (а тепер — нічию матір) і веде її до свого будинку: авжеж, того дня їхній будинок уцілів. Вона готує молочний суп із картоплею, але нічия матір не хоче їсти, сідає у свій куток біля згаслої грубки, сідає завжди в ту саму позу: голову на коліна, руки круг ніг — і гойдається, гойдається...
Заффі, її братики і сестрички, їхня мати, сівши в коло до столу, беруться за руки, хилять голови й палко дякують Господові за всі блага. Для них життя того вечора справді щасливе, адже ніхто з них не став Лоттою: у всіх є язики, щоби посмакувати супом, долоні, за які вони тримаються, теплі, а не холодні, і в шість голосів вони промовляють молитву. Кожна секунда цього вечора — мов епіфанія, адже нічия матір, яка гойдається тихо в своєму кутку, нагадує їм, що ніхто з них не став Лоттою, навпаки, кожен з них є собою, повноцінним собою, кожен повен життя, усі частини тіла на місці, зубів у ротах повно, а живіт повниться смакотою.
«Лебедине озеро» уривається посередині. Еміль швидко і рівно дихає.
Як сталося, що в них так багато ворогів? Навіщо вони летять до нас, навіщо палять і винищують нас — ми ж нічого їм не зробили?
Заффі не знає, кому ставити ці запитання.
Вона видирається мамі на коліна і притуляється до неї; мати подібна до гори, лісу, океану, неба, мати-всесвіт обіймає її руками-всесвітами, достоту як тоді, коли Заффі була зовсім маленька, чому не можна завжди залишатися маленькою? «То це диявол хоче нас вбити?» Саме так кажуть деякі сусідки, ворог — це der Teufel[25], у нього палають очі, а замість зубів він має гострі снаряди, гудіння його двигунів лине з-під землі, летить він іздалеку й несе безмежну ненависті і злобу, прагнучи стерти нас із мапи, знищити наші міста і заводи, наші поля і залізниці; майже щоночі він шугає над нами і всюди сіє смерть, стіни трясуться, дзеленчать і б’ються вікна і лампи, усе гуде, виє, він віддаляється і наближається знову і знову: близько — далеко — близько — далеко...
Заффі торкається вказівцем щоки Еміля. Їй досі погано вдається давати раду з близько й далеко: річ або людина на відстані багатьох метрів зненацька може видатись їй неприродно близькою, величезною і безформною, а стовбур дерева зовсім поруч може зменшитися, причому найменші деталі кори з нестерпною різкістю впадатимуть в очі.
Уночі діти прокидаються від ревіння сирен і по одному чимчикують до материного ліжка, де вже спить Петер. А однієї ночі, окрім звичних бриніння, бурхання вітру і сонного посвисту вони чують — чи радше сприймають усім своїм тілом, не тільки вухами — звуки вибуху і пожежі.