Щастя Заффі помічає й інша особа, з чого робить висновки діаметрально протилежні: ця особа — мадемуазель Бланш.
Консьєржка вражена змінами, які відбулися в жінці. Вона впізнає цю ходу: легку фривольну ходу, позбавлену гризот дійсності. Вона й сама так ходила, коли, будучи секретаркою на підприємстві, переживала з одним одруженим колегою єдине велике кохання в своєму житті. Кінець історії був сумний: мадемуазель Бланш наївно думала, що чоловік кохається з нею, бо вже не відчуває потягу до дружини... А оскільки він уже мав двох синів, а вона не здогадувалася про шкоду, завдану її організмові кислотами Сент-Уана, то мріяла народити йому доньку. І коли її, разом з іншими колегами, запросили на дружню вечерю, щоби відсвяткувати народження доньки в її коханця, здавалося, що Бланш помре від сорому й болю.
О, якщо від адюльтеру і виростають крила, то політ майже завжди короткий, а падіння тяжке. Вона не може дати собі ради — дивлячись услід жінці, яка котить візок із дитям до Сени, мадемуазель Бланш відчуває тривогу. Як сказати правду людині, що так явно тішиться своєму щастю?
Можна лише сподіватися, що наслідки будуть не такими вже й руйнівними.
У Андраша немає телефона. У кварталі Маре до проведення лінії ще треба чекати два роки. Та Андраш навіть і не думав просити про телефон; життя без телефона, як і життя без годинника, йому значно миліше. Що робить його доволі пасивним — тому ініціаторкою зустрічей без попереджень зазвичай є Заффі.
Вона вдруге вирушає, аби роздягнутися і щоб він роздягав її. Та опинившись перед заскленими дверима, вона чує кілька голосів і з розчаруванням розуміє — він не сам.
Він приймає її природно, допомагає з візком і знайомить зі своїм гостем, високим неповоротким чорношкірим:
— Заффі, Білл...
— Хай, Зеф!
Заффі ледве стримує мимовільне бажання відступити. Уперше від приключки з чортом у стодолі вона стоїть лише за десять метрів від чорного. І коли він простягає їй руку, вона бачить іншу простягнуту руку і чує слово «Water!», слово, значення якого тепер їй відоме, але яке ніколи не позбудеться для неї тривожного звучання. Wer hat Angst vorm schwarzen Mann?
Оговтавшись, вона піднімає свою руку і дозволяє чорному чоловікові потиснути її.
— Сідай! — кидає Андраш і, обернувшись до Заффі спиною, ніби показуючи їй тим самим, що вона в нього як удома, повертається до розмови англійською з гостем.
Отже, все просто. Незважаючи на візок, незважаючи на дитя, вона має право, явившись сюди, бути лише «Заффі». Її німецького життя не існує, так само як і її Лівого берега; вона може говорити й робити будь-що, бути будь-ким — вона вільна! Піднявши з підлоги газету, вона вмощується у провалений фотель і вдає, ніби читає, лише за десять хвилин усвідомивши, що газета — угорська. І вона потайки усміхається. Чоловіки спокійно перемовляються перед верстатом. Як вона збагнула, англійська майстра ще слабша за його французьку. Чоловіки запалюють цигарки, забувають їх у попільничці, по черзі беруть у руки мундштук саксофона. Еміль прокидається — і Заффі міняє пелюшки, потім знову сідає у фотель і спокійно чекає. Вона просто щаслива. Нарешті американець струшується, підводиться, бере в руки свій інструмент і котячим кроком рушає до дверей. Угорець проводжає його.
— So long, Saf. See you around, man[33], — додає він, легко і дружньо вдаривши кулаком по плечу Андраша.
Андраш зачиняє за ним двері. Закриває скло картонкою. Повертає у щілині ключ.
— Цей хлоп — геній тенор-саксофона! Сходимо якось послухати його разом?
— Гаразд, — відповідає Заффі. — Її глухий голос затуманений, підрізаний нестримним бажанням. — Андраше, я піду, куди скажете.
— А ви добре вимовляєте моє ім’я.
(Угорською «Андраш» звучить дуже сильно, навіть різко, з тонічним наголосом на першому складі, літера «р» котиться небом, а не горлом; французьке «Андре» блідне поруч.)
Узявшись за руки і сплітаючись вустами, вони заходять за червону завісу.
Він її повністю роздягає — так, як вона і хотіла. Повністю роздягається сам — як вона і хотіла. Лягає поруч із нею на ліжко, його прутень стоїть, і він роздивляється білину́ її шкіри. Його прямокутні пальці біжать уздовж кривої гримаси, залишеної скальпелем, торкаються швів. Він ніби креслить колючий дріт на шкірі живота Заффі.
— Це через дитину? — запитує він.
Заффі ствердно хитає головою.
— Другої в мене не буде, — шепоче вона.
У кутиках очей Андраша спалахують маленькі сонця.
— Овва... — каже він. — Оце так проблема!
Нахилившись над нею, він вустами бере один із її сосків, грається з ним язиком і починає з силою ссати його. І тоді Заффі відчуває щось досі незвідане — у ній ніби шумує якась інша кров, наче вона стає вдвічі живою; із глибин її тіла цей чоловік дістає кілька краплин материнського молока — того самого молока, в якому їй навідріз відмовили медсестри в лікарні. Андраш відчуває на губах теплу солодкаву рідину і ковтає її. Він п’є з обох її грудей — після чого, зазирнувши одне одному в очі, вони єднаються.
Якраз посеред єднання починає плакати Еміль. Не пищати, як того разу, а саме плакати. Йому лише три місяці, його оченята вже вміють виділяти справжні сльози. Схлип за схлипом — личко червоніє, стає багряним. Там, за завісою, його оголена мати мліє від грубих рук майстра, під його дужим тілом, від повільних ударів його прутня. Вона вигинається аркою і опадає. І плаче теж. Залізши на коханця, вона стікає сльозами і потом. На нього падають солоні краплини, які вона злизує з його щік. Андраш їй на вушко угорською шепоче короткі гортанні слова, яких вона не розуміє, але від яких паморочиться в голові. А дитя волає від безсилої люті.
І чоловік, не здатний її запліднити, чоловік, який витрачає сім’я на стерильну істоту, чоловік, якого вона кохає і завжди кохатиме, чоловік, вага і сила якого на ній і в ній доводять її майже до сказу, нарешті пірнає, голосно зойкнувши, і ще раз; і Заффі вже не рахує сплесків, які накривають її з головою.
Першим підводиться він. Саме Андраш іде до дитини, яка задихається від ридань, повертається і кладе дитя поміж ними на ліжку. Еміль, упізнавши материн запах і обернувшись до неї, заспокоюється миттєво.
— Поглянь, — каже Андраш, — як він любить свою матусю.
Заффі кладе руку на голівку дитини. Її долоня лягає на м’яку падину черепа. Вона накручує на пальці чорні кучері, напрочуд подібні до кучерів Рафаеля. Від слів, які щойно мовив Андраш, у неї стискається все всередині.
— Ти прекрасний, — бурмоче вона Андрашові.
— Ні! — відказує він. — Прекрасна ти!
Квітень переростає у травень. Заффі ніби витає у хмаринці кохання, а її син тим часом користається цим: коли вона торкається його тіла, щоби одягати, мити і годувати, її жести стають уважнішими й турботливішими, ніж раніше. Маленький нарешті відчуває до неї довіру.
А Рафаель, проїздом у Парижі, лиш тішиться.
Їхні нічні стосунки не зазнали змін — в обіймах чоловіка Заффі, як і раніше, пасивна — та Рафаель каже собі, мовляв, не варто вимагати неможливого. Цей шлюб і так вартий кількох інших! Мартен і Мішель, приміром, повсякчас гризуться з приводу грошей... А погляньте-но на моїх дружину й синочка — вони ж аж сяють від щастя!
Заффі дійсно щаслива. На ринку вона купляє горшки, щоби прикрасити вікна вітальні, та герань різних кольорів. Цієї миті (Еміль сидить поруч із нею на килимі, обкладений оксамитовими подушечками) вона стоїть, опершись голими ліктями об підвіконня, і тихо-мирно обриває мертві листочки. Відчуває на обличчі свіжий подув весняного вітерцю. Вдихає аромат щойно висаджених квітів. Чітко усвідомлює свої дії і рухи — бачить білу дугу, яку описують її руки, відчуває долонями шерехате листя... хіба не це зветься щастям? Якщо існує інше визначення, то мені воно невідоме. Її голова вже не темна шафа, де зачинені жахіття минулих років і де ми досі жили; вона раптом перетворилася на цілком обжиту місцину. Заффі може тепер милуватися теперішнім, адже кожна його секунда веде її неминуче до нової зустрічі з Андрашем. І якщо вона все ще страждає від безсоння, то бувають у неї й періоди мирного сну.