Андраш обіймає її за плечі, і вони ідуть далі, вже повільніше. Завершують обхід. Повертаються до вулиці Короля Сицилії вулицею Фердинанда Дюваля, що колись її прозивали Єврейською.
Усе, кінець. Андраш зачиняє за ними засклені двері. Еміль прокидається, але не плаче.
— Це...
Заффі ніколи не вимовляла це слово французькою. Лише безліч разів чула з вуст месьє Ферра — чи, радше, Жульєна — влітку 1952 року, під час його безжальних уроків кохання й історії. І тепер нарешті вона його вимовляє вголос.
— ...євреї? Des juifs?
Андраш не відгукується, він насвистує собі під носа. Він цілком розслаблений. Насвистуючи, він чимчикує до кухонного закутку і ставить на вогонь воду для чаю. Звихнутий годинник відбиває час. Заффі, дедалі слабнучи, падає на стілець і завмирає в очікуванні, поки кімната припинить кружляти довкола неї. І її ледве чутно, коли вона знову наважується заговорити.
— Але ж... ти... ти... ти теж єврей?
Андраш регоче. Обертається до неї — його обличчя сяє, наповнене водночас любов’ю й сарказмом. Та помітивши, як червоніє Заффі, він замовкає і прокашлюється.
— У наш час, Заффі, коли німці запитують у євреїв, чи вони євреї, то євреї хочуть передусім знати, чому це так цікавить німців.
Пауза. І він веде далі:
— Заффі...
Пауза.
— Ти єврей? Так? — повторює вона вже певнішим тоном.
Він бачить, як уважно вона роздивляється його обличчя, знову і знову вдивляється закоханими очима.
— Ти єврей? — утретє питає вона. — І ти кохаєш мене?
Андраш хитає головою — лише один ствердний рух.
— Я нічого не приховав від тебе.
Заффі, яку охоплює дивна ейфорія, усміхається. Її голос знову звучить глибоко й повно.
— Я також, — каже вона, — я не приховала нічого... Я ж не казала, буцімто я невинна.
— Це було очевидно.
— Що саме?
— Що ти була невинна.
Вони зближаються. Обіймаються. Цілуються з новою, досі незвіданою палкістю. Заходять за червону завісу, забувши про воду, що вже тремтить на вогні. Коли вони повертаються до майстерні, вода вже випарувалася, і дно каструльки чорніє.
— І ти нічого не помічала... Заффі, ти мене розчаровуєш. Яка ж ти неспостережлива! Не розглядатися на вулицях, не читати газет — гаразд, нехай, це я ще розумію. Але оце! (Удаючи гнів, він кладе руку на свій прутень.) Це вже інша річ! Мій zob, мій бугай, такий прекрасний бугай, що так тебе любить! І ти дивилася на нього, мов на бугая когось із гоїв?! О ні, тут я змушений розсердитися, Заффі... Як мені тебе покарати? Навіть не знаю, на що ти заслужила за свою... неспостережливість.
— Бо я не очима дивлюся, — зауважує Заффі, підходячи до Андраша і рукою стискаючи прекрасний шмат плоті. — Я дивлюся усім, окрім очей. Тож пробач. Прошу тебе уклінно.
І, ставши на коліна перед його стільцем, вона цілує його ноги.
— Pardon. Даруй... Хіба сьогодні не День прощення?
Сміх Андраша клацає батогом.
— Ти... віриш? — погодом запитує Заффі, тримаючи Еміля у згоні лівої руки і ложечкою годуючи його банановим пюре.
— Ні, — відказує Андраш. — І ніхто в моїй родині. Уже давно. До синагоги ми не ходили. Бога немає, а ми — Його народ... як правильно казати? Його обраний народ. Старий жарт. Дуже старий.
Потроху, поки спливають осінні тижні, коханці обмінюються клаптиками з минулого. Лише клаптиками, авжеж. Безладними клаптями. Словами, безцінними, наче перли. Обережно просуваючись замінованим полем спогадів. Кожен боїться почути від іншого фразу, що стане для їхнього кохання фатальною.
Отже, Заффі стає відомо, що Андраш прибув до Парижа лише два роки тому. Восени 1956 року в Угорщині сталася революція: люди вийшли на бій за вільніший режим, незалежний від Москви. Народні радощі тривали лише дванадцять днів — потім з’явилися радянські танки.
— І мама сказала: їдь, сьогодні кордон відкритий, а завтра його зачинять назавжди, тож їдь! Рушай до Франції!
— А вона?
— Не поїхала. Воліла залишитися вдома зі спогадами, не захотіла закидати важкий наплічник за спину, бігти, стрибати в потяги й переховуватися.
Поїхав він разом із другом Йожефом, але той, причарований яскравими вітринами Відня, вирішив залишитися в Австрії. Андрашові ж не хотілося чути німецької мови, тож він вирушив до Франції, тягнучи за собою лише старого плаща і велику торбу, куди склав потрібні йому інструменти.
Тижнями він відчував страх, потерпав від голоду, холоду і проносу, блукав засніженими полями, нескінченними ночами чогось чекав, переходив ворожі Альпи, мав десятки зустрічних — поліціянти, прикордонники, шинкарі, його оточували підробні документи, шахраї, повні підозри погляди та брехня... а нині все звелося до трьох слів, до трьох назв:
— Австрія, Швейцарія, Франція. У матері є кузина в Безансоні, вона й позичила мені грошей на перший час.
— Чому твоя мати хотіла, щоб ти поїхав? — питає Заффі.
— Бо в Угорщині розуміють, що для євреїв усе може повторитися. Це дуже католицька країна... Ти католичка, еге ж?
— Ні, — каже Заффі. — Так, — каже Заффі. — Раніше була. Тепер не знаю. Гадаю, тепер я ніхто.
І Андрашові стає відомо, що якось уночі мати Заффі, аби відвернути увагу доньки від бомбардувань, у деталях описала їй вбрання при першому причасті: біла сатинова сукня, біла вуаль із тафти, вінок з білих квітів на голові...
Утім цьому не судилося бути.
— Вона ще жива?
— Ні. А твоя?
— Так... Мешкає в Будапешті.
Наступного разу:
— Чому саме Париж? — питає Заффі.
— О, про Париж мріяла мати... Місто Світла у країні Просвіти... А Париж похмурий і темний. А ще брудний. Гидке місто. Ти згодна?
— Авжеж. Гидке.
Вони сміються.
— Як щодо тебе? — питає Андраш. — Чому саме Париж?
— Через учителя в ліцеї у кварталі Теґель. Він казав, що Франція — це край свободи.
— Ой-йой!
Наступного разу:
— А твій батько, — шепоче Заффі, — помер...
— Так. Як і вуйко.
— Це були... німці?
Якусь мить Андраш вагається. Чи варто їй казати? Авжеж, усі четверо — його дідусі і бабусі. Тринадцятеро дітей і онуків. В Угорщині нацисти узялися до справи досить пізно, але для такого ніколи не буває запізно: починаючи з травня 1944 року євреїв з різних провінцій (і місцевих, і біженців) зачиняли в гетто, а влітку (Париж тоді вже звільнили!) відрядили всіх на бійню. Чотириста тисяч. Понад сто тисяч ромів. Айхман збезлюднив Угорщину[34]... а в серпні застряг у Будапешті, бо Червона армія перейшла кордон. А восени переворот Схрещених стріл, місцевих фашистів: зник цілий квартал, справжнє жахіття винищення двохсот тисяч євреїв, які ще купчились у столичному гетто.
Чи варто їй про це розповідати? Зрештою (думає Андраш), я міг би вигадати собі інше життя. Співвітчизники Заффі не кидали в газову камеру моїх співвітчизників. У мене ніколи не було ні дядьків, ні тіток, ні дідусів, ні бабусь — кожен і кожна з особливою формою носа, вигином шиї, кольором очей, зморшками від усмішки, кулею в потилиці, розтоптаним чоботами лицем... Я не угорського походження і звати мене не Андрашем... Чому б не сказати їй це, а не інше? Чим ця вигадка гірша? Зрештою, як стосується її моя правда? Про які істини ми зобов’язані знати і які можна собі дозволити ігнорувати? Чи можу я знехтувати тим, що сталося цього ранку на іншому кінці світу — або ж на цьому самому місці, але тисячу років тому? Чи відома Заффі хоча б назва — Хіросіма? «Чим, — упродовж леткої миті міркує Андраш, — маємо право ми нехтувати?»
— Ні, — поволі й з гіркотою мовить він. — Мого тата вбили не німці. Проти німців я нічого не маю. У мене претензії до цілого світу.
Тож він розповідає їй отаке: історію двох братів, його батька і вуйка, заарештованих наприкінці грудня, коли вони ризикнули вибратися назовні в пошуках харчу. Облога радянським військом унеможливила депортацію, тож Схрещені стріли впроваджували власну політику винищення: вони зв’язували євреїв по двоє за зап’ястки і вели на берег Дунаю. Одна куля на двох. Економія куль. І мертве тіло тягнуло на дно тіло живе.
34
Адольф Айхман (1906–1962) — високопосадовець Третього Райху, автор плану «остаточного вирішення» (проблеми з євреями). Керував депортацією євреїв до концентраційних таборів.