З вікон віталень раптом постають напрочуд чіткими силуети дерев: підводиш очі — а стелі немає — дерева!
Заффі біжить площею, уламки і скалки скриплять під ногами, скоро туди кидаються і решта дітей у пошуках решток шрапнелі — і завтра у воді, що заповнить воронки від вибухів, вони ловитимуть пуголовків.
Андраше, не варто так захоплюватися речами, не варто до них прив’язуватися, приділяти їм таку величезну увагу, Андраше, не варто бажати чогось так сильно, Андраше... Заффі завмерла в безодні відсутності, тож коли Еміль, причарований дощовими потоками на склі, втрачає рівновагу й валиться зі стільця, на його ревіння вона реагує з несквапністю сновиди. Андраш кидається, щоби підняти дитину, сідає з Емілем до новенького крісла-гойдалки та гойдається, наспівуючи: «I asked my sweet-heart, Will there be rainbows...»[39].
Заффі оговтується і підходить до них. Нахиляється над синочком, та все ж мовчить.
— Чому ти не співаєш? — запитує в неї Андраш згодом, коли затихає Еміль.
Заффі червоніє, ніби він щойно звинуватив її в якомусь злочині — в якому, до того ж, вона була винна.
— Щ-що?
— Чому ти не співаєш?
Він навіть не дивиться в її бік — тре ґулю на голівці дитини, набиту під час падіння об одну із полиць.
— Я... — бекає Заффі, — я... не знаю слів.
— Та ні, я хотів сказати... будь-що! Заспівала б щось для Еміля.
— Але ж...
І знову Заффі здається, що на неї нападають і слід захищатися, тож вона чіпляється за перший-ліпший аргумент:
— Це ж французька дитина! Розумієш? А французьких пісень я не знаю.
Андраш насуплюється і мовчить; він і далі гойдає Еміля, наспівуючи слідом за Дорис Дей до останнього слова.
— Здуріла? — м’яко каже він Заффі. — Співай усе, що тобі заманеться! Ти ж його мати, Заффі! Він тебе любить! Ти маєш право співати німецькою.
— Ні! — дедалі більше дратуючись, відказує Заффі. — Я погано співаю.
Андраш підскакує.
— От дурна! — каже він уже твердіше. — Дитині ж байдуже! Це голос її матері — оце головне! Твій голос, Заффі. Тому для нього це буде гарно.
Давно, ще з провалу у школі хостес у Дюссельдорфі Заффі не відчувала такого тиску на себе. Вона зиркає на годинник:
— Час іти. Ходімо, Емілю! Давай одягну на тебе пальто — і гайда... Попрощайся з Андрашем.
Андраш не намагається втримати їх. Не підводиться, щоби провести до хвіртки. Дозволяє їм піти і знову починає наспівувати «Qué sera», хоча по радіо вже давно передають новини.
Ну от.
Вони дісталися свого повороту.
Так сталося, що Рафаель удома й увечері, коли Заффі купає Еміля, він заходить до ванної з фотоапаратом.
— Заффі, це так прекрасно! — повторює він, буквально розстрілюючи її спалахами. — Я хочу, щоби ця мить тривала вічно! Щоб Еміль завжди був маленьким, а ти завжди купала його. Не знаю, чому це так гарно — але це ніби образ із втраченого раю. Знаєш, що каже Фройд? Що немає любові чистішої і менш двозначної, аніж та, яку мати відчуває до сина.
Рафаель пригадує, що колись батько зацитував цей вислів його матері, кепкуючи з її надмірної любові до сина.
— Двозначної? — тихо перепитує Заффі, якій невідоме це слово.
— Можливо, саме тому всі музеї Європи переповнені «Мадоннами з немовлям». Досі я не розумів, але тепер це просто кидається в очі: кожен чоловік упізнає себе в маленькому Ісусі, а кожна жінка — в Пречистій!
— Авжеж, — байдужим тоном відгукується Заффі.
Цієї миті Еміль, нахилившись у ванночці вперед, хапає пасмо волосся Заффі і чітко вимовляє:
— Ма-ма.
— Чула?! — тріумфує Рафаель. — А що я казав? Молодець, синку! «Ма-ма»! Чудово! «Ма-ма»!
— Ма-ма, — із серйозним виглядом повторює Еміль, втопивши свій погляд у нефритово-зелених материних очах і ніжно смикаючи її за волосся.
Збентежена Заффі дивиться на нього. Потім, схрестивши руки на стінці ванночки, кладе на них голову і починає безгучно ридати. Еміль долонькою хлюпоче по воді, оббризкуючи батьків і радісно повторюючи: «Ма-ма! Ма-ма!».
Рафаель німіє. Він завжди шкодував, що ніколи не бачив Заффі в сльозах: а тепер ніби величезна чорна хмара виросла всередині неї, крізь очі проливши потоки сліз. На мить, при згадці про похмурі часи її вагітності, він клякне від страху. А що, як вона знову порине в себе? Господи, тільки не це... Хіба що...
— Ти плачеш від щастя? — глухим голосом запитує він.
І вона ствердно хитає головою, ридаючи ще більше
Зворушений Рафаель допомагає їй стати на ноги, бере її в обійми, пригортає до себе.
— Кохана, ти з голови до ніг мокра! — ніжно каже він їй. — Мокра від сліз і купання дитини!..
Ще через день дощ ущухає і місто вкриває важкий металевий холод. Заффі повертається до Андраша, відчуваючи не бажання і навіть не любов — радше гостру потребу побачитися.
— Ходімо гуляти? Мушу з тобою поговорити.
Андраш хапає пальто (те саме сіре пальто, тепле й зручне, яке було на ньому, коли він тікав із Угорщини), і вони виходять.
Проходять вулицею Малера. Вулицею Фран-Буржуа. Усією вулицею Тюрен. Вулицею Беранже. Вандомським пасажем, що веде до площі Республіки. Біля підніжжя статуї[40] вони купують смажені каштани, повертають на вулицю Храмового передмістя і йдуть до каналу Святого Мартина. Сідають на лавці біля води і ласують гарячими каштанами. Шкурки кидають качкам, що, втім, не вшановують їх навіть поглядом.
Еміль сидить у візку напоготові, закутаний від холоду — його чорні оченята блимають крізь шарфи й вовняні ковдрочки пастельних тонів.
Заффі відчуває, що прийшла слушна мить. І вона розповідає Андрашові те, що мусить розповісти.
Починає з найнесподіванішого — а саме з плюшевої лапки.
— Це татів подарунок... Коли я була зовсім маленька. Два чи три рочки. Тепер лишилася тільки лапка...
Тато — молодик зі жвавими зеленими очима — нахиляється, щоби поцілувати донечку, ховаючи щось за спиною; а вона стрибає навколо нього від нетерплячки, адже просила принести їй з центру міста песика; та коли вона позаду тата, пакунок опиняється попереду, а як попереду вона — пакунок позаду. «Дай! — кричить вона. — Дай!» — її голос пронизливий, вона верещить, тато ж бо на одне вухо (ліве) глухий — за столом вона зазвичай звертається до нього з правого боку, але зараз вони кружляють надто швидко, неможливо завжди бути з потрібного боку. «Дай!» Чує він чи не чує? Ніколи не можна бути впевненим, що Vati чує тебе, тож Заффі стрибає і бігає, вона вся червона, скоро вибухне від нетерплячки. «Дай!» «Еге! Треба казати “будь ласка”!» «Будь ласка, будь ласка, будь ласка!» «Будь ласка, любий таточку!» «Будь ласка, любий таточку!» «Будь ласка, любий, прегарний мій таточку!» — і нарешті він дозволяє їй вирвати зі своїх рук подарунок, розірвати жадібними пальчиками шовковий папір. «О!»
Жахливе розчарування: це ж іграшка, підробка! Вона мала б здогадатися, звісно, але у два роки вона ще не знає, що справжнього песика в папір не загорнеш... І вона піднімає на тата повні докору очі. «Це ж навіть ліпше за справжнього пса! — запевняє він. — Він ніколи не захворіє!»
— Бачиш, — каже вона Андрашеві, — тепер я вибачаю його. Я так пишаюся ним... Він уміє лікувати усіх тварин... Сусіди приходять до нас зі своїми песиками, котиками, канарками... і йдуть щасливі! Хіба що тваринка надто стара чи надто хвора, тоді вони просять про укол. І все одно потім вони щасливі, бо тато, коли робить укол, такий незворушний, він каже їм, що тваринка не страждатиме... Вони йому дякують, платять і відводять тваринку додому, щоб поховати.
Тривала пауза.
Андраш не каже нічого... нічого... нічого...
Каналом поволі сунуть баржі, їхні труби часом майже торкаються пішохідних мостів у формі перевернутої літери V. Еміль у захваті від цього видовища. Він тихо, ніби про себе, вигукує коротко «О!».