— Отак, — каже він, задихаючись, схиляється над нею, ніжно кусає її потилицю і проникає в неї, — і зміг... продовжувати... грати... грав далі... і далі...
Чи Заффі хоч раз почувалася винною? Як вдається їй день за днем, місяць за місяцем зносити цю подвійність? Одне й те саме тіло вона віддає спершу одному, потім іншому чоловікові — невже вони ніколи не плутаються в її голові?
Ні: адже вона закохана в Андраша і ніколи не кохала Рафаеля.
Та хіба її не мучить сумління через брехню?
Ні.
Навіть у мить, коли вона присягається перед мером?
Навіть тоді. Адже церемонія відбувається французькою, а розмовляти іноземною мовою — це завжди почасти театр.
А що ж тоді Андраш..?
О, це геть інша річ! Коли коханці можуть спілкуватися лише мовою, чужою для них обох, то... як би сказати... ні, якщо з вами такого не траплялося, то, боюсь, я не зможу вам пояснити.
ХІІІ
Відколи вона розповіла Андрашеві історію про погано похованих тварин, відколи пояснила сенс закляклих у її горлянці колискових, Заффі стала ближчою до сина. Раптом стала бачити, чути і відчувати створіннячко, яке живе поруч із нею.
Еміль же її любить. Тягне до неї ручки («Візьми мене на ручки!»), а коли вона піднімає його, то стискає худенькі ніжки навколо її талії, б’є її по щоках, гладить волосся, засипає слинявими поцілунками... Заффі ж нарешті наважується, заплющивши очі, пригортати до себе тільце. Занурювати ніс у його чорні кучері і вдихати їхній аромат. Торкатися цілунком — довгим і ніжним — його голівки. Шепотіти тихенько на вушко «дитятко ти моє», «любий мій» і навіть іноді, зовсім ледь чутно, «mein Schatz», кошенятко. Наважується.
Еміль складає їй компанію в будинку на вулиці Сени. Поки вона порається по господарству, він слідує за нею з кімнати в кімнату, обповзає її, щось лопоче, засипає її запитаннями: щодня його словниковий запас загрозливо збільшується.
— Це що?
— Пилосос.
— Пі... сос...
— Пилосос.
— Пі... лсос...
— Це що?
— Це...
Заффі підшукує слово французькою. Часом знайти не вдається. Але цього разу вона знаходить потрібне.
— Un pichet. Глечик.
— Глишик.
— Глечччччик!
— Глечик.
— Так! Молодчинка!
Так багато маленьких перемог над невіглаством, втраченим сенсом, ворожою мовчанкою світу.
«Діді! Діді!» Щоразу, як горобець або голуб сідає на підвіконня, Еміль у захваті пронизливо верещить. «Діді» — це його власне слово, давненько вже обране на позначення пташок. Спершу Заффі каже «Так!», та потім починає виправляти його, дбайливо вимовляючи французьке слово, яке складається з самих голосних: oi-seau, аж ніяк не Vogel, не птах із її дитинства: Kommt ein Vogel geflogen, — що ніс у дзьобику листа від матусі —von der Mutter einen Brief, — цей птах нарешті помер.
Утім є пташка, яку вони обоє ненавидять — це та, що двадцять чотири рази на день виходить із дзиґаря, якого Рафаель привіз із Швейцарії. Аж до кісток швейцарський механізм страшенно дратує — він ніколи не запізнюється, ніколи не поспішає; оці «тік-так» незворушні, безжальні, відразливі. О першій чверті дзиґар робить «дзень», о половині «дзень-дон», о третій чверті «дзень-дон-дзень», а точно в годину чути скрипіння пружини, що відчиняє пофарбовані дерев’яні дверцята: звідти вигулькує дерев’яне пташеня, що роззявляє свій дерев’яний дзьобик і геть по-дурному горлає «ку-ку!», іноді дванадцять разів поспіль!
Оскільки, працюючи з флейтою, Рафаель не толерує жодного шуму на своїй половині, дзиґар встановлюють у протилежному боці від його кабінету, себто в дитячій кімнаті. Часто, зачувши посеред ночі дзвін, Еміль прокидається й плаче.
Це нестерпно.
Тому, коли наступного разу чоловік від’їжджає, Заффі знімає дзиґар і ставить на кухонний стіл.
— Ходи-но сюди, Емілю, — каже вона. — Ходи ближче, поглянь... А де живе зозулька?
— Отам. У будиночку.
— Правильно... Ти молодець... А тепер дивися... Відчиняємо дверцята... Бачиш?
І щипцями для льоду вона вириває пташку, мов гнилий зуб.
— Ага! — радісно зойкає Еміль.
— Погана зозулька!
— Зла!
— Знаєш, як чинять зозулі?
— Не знаю...
— Вони залишають своїх пташенят у гніздечках інших пташок і відлітають. Не хочуть опікуватися своїми дітьми.
— Це недобре!
— То як ми покараємо зозульку?
— Бити!
— Авжеж! Будемо бити! Тримай... (І вона простягає йому молоточок для подрібнення часнику.) Бий! Отак! Браво, Емілю! Тепер вона не будитиме нас ночами!
І, мов зловмисники, вони по деталях нищать нещасний дзиґар.
Незважаючи на загибель зозульки і хронічну недугу циферблата в майстерні Андраша, час стікає. Хвилями полоще тіла коханців та інших людей у Парижі й за його межами. Настає новий рік, 1960-й, і відразу тяжіє загрозами. Це також нове десятиліття: п’ятдесяті, що так пишалися кумедною модою і дивними вигадками — гелем для волосся «Брилькрім», пластмасою «Форміка» і матеріалом «Нейлон» — уже дуже скоро здаються потворними і смішними.
Де ж усі купчаться на початку нового десятиріччя? Джон Фітцджеральд Кеннеді висуває свою демократичну кандидатуру на президентську посаду. Салот Сар, відомий ще як Пол Пот, довчившись нарешті в Сорбонні, повертається до Пномпеня, аби втілити кілька щойно засвоєних теорій. Василь Гроссман завершує свій найбільший роман «Життя і доля», не здогадуючись, що КДБ невдовзі конфіскує рукопис і навіть стрічку із друкарської машинки; він помре, переконаний, що твір знищено назавжди. Щодо Альбера Камю, то він пише роман про своє алжирське дитинство, не підозрюючи, що той так і залишиться незавершеним; незабаром життя Камю урветься на шосе в Бургундії, зовсім поруч із маєтком Ортанс Трала-Лепаж[46]. Нікіта Хрущов хвалиться, стукаючи кулаком, своєю новенькою атомною бомбою, у тисячу разів потужнішою за ті, що впали на Хіросіму і Нагасакі...
В Алжирі також минають дні й місяці. Під надійним спекотним сонцем чи під потопами злив людей переміщують іменем Франції, палять села-мехта, піддають тортурам з науковим підходом, виставляють на огляд трупи. Війні виповнилося шість років. Потроху в душах кам’яніє ненависть, гнів нищить усе на своєму шляху, серця твердіють, воля слабшає, з’являються зобов’язання, селяни-фелахи збиваються в купки, ці групи множаться і озброюються до зубів...
Якось наприкінці січня, обурені зрадою голови держави, французькі генерали провокують нове повстання в Алжирі: бунти, завалені вбитими і пораненими вулиці, облога. Після придушення цього повстання з’являється загрозлива Організація таємного війська — незаконна смертоносна машина, покликана будь-якою ціною зберегти Алжир для Франції.
Тим часом у місті на півночі, де живуть наші герої, сіро й туманно.
Андраш уважно стежить за подіями, він дедалі частіше гнівно скрегоче зубами. Стискає також кулаки і відчуває в них силу вбити іншу людську істоту.
Рафаель перебуває на піку кар’єри. П’яніючи від успіху, він стає справжнім генієм. Коли він грає для публіки, не існує вже ні його, ні флейти: ніби випаровуються всі зусилля і виконані вправи, зникають тональності й темп, ноти стають безіменними, втрачають значення навіть композитор і час, коли він жив, бо йдеться про інше, музика вже розповідає не про саму музику, видатний виконавець відштовхується від конкретного факту, аби піднятися над усім у вищі сфери: пальці, губи, язик, горло, легені й діафрагма — не мають іншого вибору, тільки співпрацювати, адже Бахова «Сициліана» є квінтесенцією, позачасовим нетутешнім трансом, божественним нектаром, у якому плюскається Рафаель, окропляючи одночасно і слухачів. Успіх став його природним середовищем, повітрям, яким він дихає і яке вдихає у свій інструмент. Ноти, мовби магічне зерня, він розсіює родючим і пасивним ґрунтом публіки, відчуваючи, як воно зріє, як розпускається, як дозріває у зворушених серцях, як несе поживу і спокій — а отже, сенс. Звісно, є й почесті — потім: овації і похвали, квіти і гроші, медалі й дипломи... Проте Рафаелеве зілля не має з цим нічого спільного. Рафаелеве зілля — це блиск в очах слухачів, завзятий прекрасний блиск, що ніби каже: «Дякуємо, що показали нам це!». Відтепер цей блиск є невід’ємною частиною циклу. Рафаель потребує його, щоби грати, і грає, щоби запалити його. Що більше його люблять, то ліпше він грає. Що більше дає, то більше він може дати.
46
Повертаючись до Парижа зі свого маєтку машиною друзів — подружжя Ґаллімар (Мішель Ґаллімар, який сидів за кермом, був племінником засновника однойменного видавництва), Альбер Камю гине під час аварії у містечку Петі-Вільблевен у департаменті Іонн. Камю помирає на місці, важко поранений Ґаллімар — через три дні.