У середині червня 1961 року в підвалі одного з паризьких комісаріатів двоє розлючених поліціянтів схопили прекрасні засмаглі руки Рашида й розбили молотком кожен палець, неквапно, фалангу за фалангою. Потім відпустили його...
Тепер руки йому ні до чого. Вони вже не в змозі носити валізи. І ніколи не триматимуть смачний бістурі.
Це сталося саме тоді, коли Заффі бачила Рашида вдруге. Літній вечір на Івана Купала, Рафаель виступає в Ніцці. Небо Парижа синьо-бузкове, прошите рожевими стрічками, повітря тепле й ароматне, тому Білл — він грає на саксофоні-тенорі — зібрав друзів у дворі майстра, аби пограти. Їм бракує ударника, тож Андраш просить Еміля торохтіти в металевий бак для сміття двома дерев’яними ложками. Здивовані дивними звуками мешканці вулиці — повії з будинку номер 34, постійні клієнти ресторану «У Голденберга», роззяви-підлітки — спершу зазирають, а потім увіходять у хвіртку; навіть мадам Блюменталь з сьомого поверху широко розчиняє вікно, щоби послухати.
Рашид сидить віддаля, у темному закутку двору. Перев’язані білим бинтом руки мертво звисають між ніг. Упізнавши його, Заффі ставить на землю тацю зі склянками з чаєм, які вона роздає, і нахиляється до Рашида.
— Хочете пити? — питає вона, показуючи, що могла б піднести йому склянку до вуст.
— Дякую, — хитає головою Рашид і опускає очі.
Тоді німкеня теж присідає і поїть алжирця на подвір’ї угорця серед коротких спалахів афро-американського джазу.
Літо дуже спекотне. У метрополії та її заморських територіях бешкетує груба сила. Усе одночасно: вбивства і репресивні засоби множаться, здається, це не закінчиться ніколи, бац! мусульманин вбиває поліціянта, бум! поліціянти вкладають трьох мусульман, гоп! ОТА, бум-бум! ФНЗ. На жорстокість відповідають жорстокістю, дружини поліціянтів ридають, матері солдатів умиваються сльозами, Ортанс де Трала-Лепаж гірко плаче (після січневого референдуму їй зрозуміло, що дні її алжирських виноградників полічені), убивства й каліцтва, шалені перегони, кулі в животах і головах, розбиті обличчя, перерізані горлянки, нескінченні наруги над арабськими жінками, переляканий вереск арабських дітлахів, спаплюжені врожаї, знищені села, приниження білих засмаглих юнаків, зґвалтування, відрубування їм рук і ніг, вбивства, похорон і плачі — така стара історія, яку ми звикли називати просто «новинами».
Увесь цей час Заффі бавиться з Емілем у бірюзових хвилях Середземного моря, даючи сонцю змогу обпікати її білу шкіру — і засинає під пальмами.
Увечері, за столом, подрібнюючи бараболю з томатами й перцем, що її приготувала Заффі, Рафаель каже Емілю:
— То як, хлопчику мій? Ти вже дорослий?
— Так, татку! — спокійно відповідає Еміль. Йому не подобається, коли дорослі, звертаючись до нього, використовують зверхній тон.
— То, може час тобі йти до школи?
Заффі, яка щойно пила біле вино, проливає його на скатертину.
— До школи?! Але ж він ще малий! — каже вона так знервовано, що навіть не підводиться, аби піти за губкою для пролитого вина.
— Зовсім ні! — з усмішкою відказує Рафаель. — Не знаю, як це відбувається в Німеччині, однак у Франції з трьох років дітьми опікується держава. А тобі скільки років, хлопче?
— Три з половиною, — бурмоче Еміль, стривожений тим, що його примушують давати і так всім відому відповідь.
— Три з половиною?! Та невже? Та ти вже майже юнак! (І Рафаель куйовдить чорну кучму синочка, який змушений зібратися з силами, аби не відсахнутися.) Давно пора, щоби твої сіднички спізнали тверду поверхню шкільної лави!
Заффі марно намагається приховати паніку.
— Це... справді необхідно? — белькоче вона.
— Ти питаєш, чи це обов’язково? Ні, тільки з шести років. Але, чесно кажучи, я вважаю, що йому ліпше спілкування з однолітками. Адже братиків і сестричок у нього не буде...
І він дивиться на Заффі сповненим ніжності поглядом, аби впевнитися, що вона не сприйме це як докір.
— Немає нічого доброго в тому, що він увесь час проводить зі своїми старенькими батьками, — завершує він, починаючи їсти, — навіть якщо вони, безперечно, дуже цікаві люди.
Еміль розуміє, що не слід піддавати сумніву жодну частину думки татка.
— Не хочу! — раптом заявляє Заффі, навіть не знайшовшись із відповіддю на логічне Рафаелеве «чому».
— Але чому?
— Бо ми гуляємо! — припускає Еміль.
— Авжеж, — погоджується Рафаель. — Ця бараболя неперевершена, смакота! Та як каже герр доктор Фройд, не можна марнувати життя на прогулянки з матусею. Треба ж бути реалістом, чорт забирай! І саме для цього існує батько.
Заффі, завдяки втручанню Еміля, вдається знайтися на відповідь.
— Не гуляти ж мені Парижем самій. Знаєш... чоловіки... матерів вони поважають, але... Та й для мого здоров’я це дуже корисно... І дізнатися можна багато чого... про історію Франції... про дерева... Це значно ліпше за школу!
О, Заффі за будь-що вхопилася б! Еміль — її алібі, її аргумент, фортеця, за якою приховано її кохання із Андрашем. Еміль у неї в заручниках. (А що, цікаво, вона збирається робити через три роки? Вона навіть не думає про це. Життя в божевільному коханні є низкою «нині», підпертою ретельно вичищеним минулим і безхмарним майбутнім.)
Спантеличений Рафаель зрештою здається, переконаний не так доводами Заффі, як напрочуд рідкісним фактом її добровільних зізнань.
Улітку 1962 року — після переконливішого опору — він усе таки піддасться ще раз. І з великим занепокоєнням піддасться й улітку 1963 року.
Еміль так і не піде до школи.
Наступає серпень, родина Лепажів повертається до Парижа. Тато зачиняється, готуючись до історичного запису: усі «Сонати для флейти і клавесина» Баха разом з маестро клавесина Сонею Фельдман.
Мати й син беруться за руки і мчать, мчать, мчать разом аж до Мосту Митців.
Консьєржка, яка стоїть біля вікна на першому поверсі з чаркою смородинового лікеру, помічає їх і, усміхаючись, хитає головою. Хіба не чудово, що мадам Лепаж у такій прекрасній формі! Мадемуазель Бланш уже деякий час страждає від запалення вен, тож будь-який рух завдає їй невимовного болю. Зранку їй доводиться користуватися ліфтом не лише, щоб піднятися, а й щоби спускатися поверх за поверхом, розносячи пошту.
— Бачила, що там у вас? — каже Андраш Заффі, коли вони одягаються після амурів — до того був чай, а ще раніше ще більше амурів.
— У нас?
Заффі відразу думає про вулицю Сени й замислюється, що хоче сказати Андраш.
— У Берліні.
— А що?
Вона заперечливо хитає головою.
— Боже, Заффі... Ти справді не в курсі?
— Ні.
Її кров на мить зупиняється, потім перетікає свинцем у пальці рук і ніг. «У вас у Берліні...» Вона так ніколи не каже.
— Вони звели стіну, щоби розділити місто на дві частини. Надто багато людей тікали зі Сходу на Захід. На початку літа — понад триста тисяч. А з сорок дев’ятого — понад два мільйони осіб.
— Стіну?!
— Атож. Через усе місто. З колючим дротом, охороною і кулеметами... словом, чимало чудових прикрас.