Чи вразив він Заффі цією промовою?
Вона майже її не чула. Вона не слухає Рафаеля. Сидячи поруч із ним на канапі, вона легко гладить його по руці і похитує головою. Увесь цей час її турбує яскраве, мов спалах, питання: «Як же там Андраш?».
Вона не насмілюється вмикати радіо в присутності чоловіка: так вона ніби вголос зізналася б у коханні до іншого — а Рафаель, надто шокований пережитим щойно, навіть не думає вмикати новенький телевізор.
Тож подружжя іде до ліжка.
Для Заффі ніч минає без сну.
Наступного ранку досі лютує буря, гарчить грім, ллється холодний дощ — у квартирі зимно, мов на Північному полюсі. Через страйк працівників електростанцій і газової ланки батареї ввімкнути неможливо. Не працюють опалення і телебачення, не можна зварити каву. І знову складається враження, ніби погода й події змовилися.
Близько десятої набурмосений Рафаель, почуваючись кепсько, вирушає до студії на запис. Заффі й Еміль, захистившись плащами і гумовими чоботами, під зливою біжать до Мосту Митців. Ось і він.
Та далі шляху немає, шлях перерізає поліцейський кордон. Сьогодні доступу до Сени немає. Відчувши напруження матері і спантеличеного міста, Еміль рюмсає.
— Ми маємо побачити Апу! — жалісним голосочком каже він поліціянтам. — Сьогодні ж середа!
Та зіткнувшись з їхньою чисто німецькою незворушністю, він обертається до Заффі.
— Чому вони це роблять, матусю?
— Ще не знаю, — відповідає Заффі. — Почекай трохи.
За мить її погляд прикипає до спухлої маси фіалкового кольору, яку рятівники витягають з ріки. Вона хапає Еміля і міцно притуляє його личко до свого живота — вона бачила, як це робили інші матері... тоді... там... щоразу, як слід було завадити бачити дітям те, що бачили щойно вони.
— Знаєш, мамочко, — каже дорогою додому Еміль, — щоразу, як дощик накрапає мені на щоки, здається, що плачу я. У тебе також так було в дитинстві?
— Так, Schatz. Коли я була маленька, теж таке відчувала.
Диво дивне з тими алжирцями: такі прекрасні пляжі в них удома, а плавати ніхто з них не вміє; топити їх навдивовижу легко. Ясна річ, ще легше топити їх уночі або під час бурі. А якщо випадково хтось із них таки вміє плавати, процес завжди можна прискорити кількома влучними пострілами.
Десятки алжирців загинули саме так — у Парижі і в західних околицях Парижа, в ніч з 17 на 18 грудня 1961 року. Загинули втоплені, з кулею в голові або без неї — достоту як батько Андраша.
Ще кількадесят алжирців — і серед них Рашида — знайшли в лісах навколо столиці: вони були розвішані на деревах, які до того дбайливо зберігали все своє листя, а тієї ночі його різко скинули. Ці алжирці померли задушені, достоту як мати Заффі.
Десятки інших були забиті до смерті в самому серці Парижа, на острові Сіте, у підвалах Префектури.
Однак тієї ночі загинули далеко не всі мусульмани-демонстранти з Парижа і передмість. Тисячі лише втратили свої посвідки — їх подерли на клапті. Одинадцять тисяч п’ятсот тридцять вісім були всього-на-всього заарештовані й перевезені до Палацу спорту біля Версальської брами. Там їх просто примусили пройти, склавши на потилиці руки, між двома рядами озброєних кийками, батогами, важкими черевиками і прикладами рушниць поліціянтів. Тож у них просто позривали волохату шкіру, поламали руки, побили стегна і кісточки, розтрощили скроні й укрили синцями спини; і навіть ті, хто пройшов через це приниження двічі, аж ніяк не померли — принаймні більшість із них.
А втім, тієї ночі зникли сотні інших алжирців. Можливо — слід залишатися оптимістами, — вони не загинули. Можливо, їм набридло скніти у смердючих нетрях і вони вирішили розпочати нову дольче віта десь на Таїті. Авжеж, так влаштовано Францію.
Наступної середи, 25 жовтня, виловили майже всі трупи мусульман, Сена знову стала доступною для парижан... Проте Андраш усе ще не повертався до своєї майстерні музичних інструментів на вулиці Короля Сицилії.
У середу 1 листопада — нарешті, але ж нарешті! — він таки повернувся.
Андраш постарів на десять років. Обличчя погрубшало, постійно сіпалося, вкрилося зморшками. Він міцно стискав щелепи і невпинно скреготів зубами, палив цигарку за цигаркою. З понурими очима і голосом, що тремтів від люті, він розповів Заффі про погреб Рашида, який пройшов учора. Його тіло знайшли голим, понівеченим, без документів — отже, записали як «Невідомого мусульманина з Алжиру» і поховали разом із шістьма іншими в спільній могилі під номером 97 на кладовищі Тіе. (Зрештою, усі документи Рашида були фальшиві; Рашидом його ніколи насправді не звали.)
Про те, що він, власне, сам робив усі ці вісімдесят днів їхньої розлуки Андраш того дня не розповів — і не розповість ніколи.
«Слухай, не плач, так музика вчить».
XVI
Ми такі слабкі і лякливі, але головне — ми страшенно ліниві.
Ми сліпі і німі, наші очі скуті власними руками, а горло захлинулося нашими криками.
Ми не вміємо боротися з нашим болем — можемо тільки ділитися ним, передавати у спадок. Тримай, дорогенький, ось!
Ми прямуємо досить кумедно, накульгуючи, кидаємось у різні боки: однією ногою в наших дріб’язкових життях, другою — в історії нашого часу.
Украй важко зберігати ясність розуму... Ясність заради чого? Отам (тикаючи пальцем), поглянь! Саме там ти не мав так чинити, саме там почалося лихо. І не його ти мусив зустріти.
Запаморочливий суддя наших шляхів. Божевільне нагромадження наших цілей. Калейдоскоп наших невдач.
Минає ще два роки — як особистої, так і загальної історії.
Війна вартувала життя тридцяти тисячам французів і майже мільйону алжирців — у березні 1962 року Евіанські домовленості нарешті узаконюють незалежність колишньої колонії.
І тоді, як і має бути, до алжирців повертається власність на їхню землю, а разом з нею і на виноградники, засновані наприкінці ХІХ століття месьє Трала, дідусем Рафаеля Лепажа.
І спалахує в Алжирі боротьба не на життя, а на смерть між різними політичними угрупуваннями. Економіка агонізує, демонстрації стають дедалі суперечливішими; вибори, напевно, мусять перенести. Потроху — ніби втілення передбачень радше Заффі, ніж Андраша — встановлюється диктатура корумпованих бюрократів.
Десятки тисяч гаркі — між сотнею і півтора сотні тисяч осіб — карають на горло за колабораціонізм. Їх примушують викопувати собі могили — достоту як євреїв у Бердичеві. Перш ніж убити, їх примушують проковтнути свої військові нагороди. Їх оскопляють, підсмажують, віддають частини їхніх тіл на поживу псам.
Однак не думайте, ні, гинуть не тільки гаркі! В Орані, майже відразу після проголошення незалежності натовп алжирців кидається захоплювати будинки — вбивають від п’яти до десяти тисяч французів. І тоді, як і варто було очікувати, починається масовий виїзд: упродовж літа 1962 року перелякані «чорноногі» залишають Алжир, відрікаючись від усього, що мали. Найбільше квапляться виїхати євреї, які уважно стежили за долею своїх братів у Тунісі й Марокко... У кварталі Маре кілька тисяч ашкеназі, яким пощастило уникнути депортації, зливаються з потоком новоприбулих сефардів. Невдовзі на вулиці Розьє ідиш можна чути не рідше за арабську, а запах фаршированої риби конкурує із ароматами фалафеля.
Зненацька вольовий і красномовний міністр культури вирішує взятися за цей закуток старого Парижа. Новий статус кварталу надають у серпні 1962 року згідно з так званим «законом Мальро», що спричинює несподівані й видовищні зміни. Зачиняють борделі. Вичищають крамнички й майстерні, облаштовані у двориках старовинних особняків. Оновлюють фасади, перекривають дахи, встановлюють новий водогін. Миттєво зникають щури; та відразу розмножуються щури іншого виду — спекулянти. Вони умовляють незаможні родини швиденько — fissa fissa! — залишати район, вимикаючи їм електрику й перекриваючи вбиральні (на випадок, якщо погано второпали). Більшість друзів Андраша в такий спосіб виганяють з кварталу; мадам Блюменталь, удові з сьомого поверху, вдається впасти з сердечним нападом за три дні до передбаченого виселення. Вуличні торговці вимирають — і ніхто їх не заступає. Автомобілі витісняють візки. Продавці вугілля і льоду стають непотрібні з появою центрального опалення і холодильників... Маре цивілізують, чепурять, він стає дедалі буржуазним, висилаючи своїх злидарів до ексцентричних кварталів, що невдовзі перетворяться на передмістя.