Та поки згасає решта традиційних ремесел, майстерня музичних інструментів процвітає і навіть набуває певної репутації: це один із видів (мистецької) діяльності, яку влада прагне розвивати в новому Маре.
Упродовж цих двох років найбільше змінився саме Еміль.
У нього, як і раніше, хистке тільце, той самий темний погляд із зеленими відблисками. Однак тепер він має стривожений вигляд. І на те є причина: становище цієї дитини в реальному світі двозначне. Як і мати, він живе подвійним життям — та поки два життя Заффі органічно поєднуються, Емілеві життя заперечують одне́ о́дне. Він не має нічого і є ніким. Нікому не цікаво запитати, ким він був — що, втім, не так уже й зле для нього.
Це вже далеко не дитина. Та й він не мав би бути на такій стадії в п’ять із половиною рочків. Просто він має бути поруч — і він поруч. Він зростає і кидає загрозливу тінь на їхні любощі. Наступної осені він має піти до школи. І що тоді? А нічого. Нічого. Вони просто не хочуть думати про «тоді».
Коли він не з Заффі й Андрашем, Еміль почувається малюсіньким, загубленим. Він говорить сам із собою, блукаючи двориком на вулиці Короля Сицилії з єдиним бажанням — дочекатися появи дорослих. Лунають дзвони — це в церкві Святого Гервасія й у Ратуші. Еміль рахує години, очима слідкує за орнаментом на бруківці, обмінюється банальними фразами з сусідами і перехожими. «Бітлз» витіснили Рея Чарльза і Дорис Дей, тож із кожного прочиненого вікна чути «She loves you, yeah, yeah, yeah». Еміль знає потроху всі пісні, але жодна йому не подобається по-справжньому.
Він так і не навчився співати ні про «Доброго короля Дагоберта»[58], ні «Alle meine Entchen»[59].
Він не вміє сваритися, обзиватися, грати у футбол із хлопчиками-однолітками.
Він завжди спілкувався тільки з дорослими — йому відомі їхні мудрощі, крики, перешіптування, таємниці й страхи.
Якось увечері, перед сном, коли Рафаель приходить обійняти його, він затримує подих. Щойно відвернувшись, він витирає з личка поцілунок тата. І вивчає літачки на шпалерах над ліжком, уявляючи, що всередині кожного з них Рафаель і що вони падають і розбиваються.
— Мамочко, мені не подобається, коли татко мене цілує!
— Знаю, Schatz. Але ти маєш удавати протилежне. Це нескладно. Достатньо подумати про щось інше.
Достатньо збрехати — як твоя мати і як її коханець. Ну ж бо, Schatz! Ще трошки отрути.
У вересні 1963 року Рафаель отримує Орден Почесного легіону. На церемонію вручення він запрошує всіх, кого пов’язує зі своїм успіхом. Серед інших і Андраша, який — у день його першого сольного концерту, авжеж, Рафаель про це не забув — майстерно полагодив його «Руделл Карте».
На публіці Заффі й Андраш не червоніють, не белькочуть, не шаріються — ні, з безмежною відданістю шаленого кохання вони тиснуть одне одному руки, ніби бачаться вперше.
Саме тут починається кінець цієї історії.
Восени 1963 року Рафаель їде давати уроки на західному узбережжі Сполучених Штатів.
Коли він так віддаляється від дому, то не відчуває відстані між собою й близькими. Навпаки: Заффі й Еміль, любов до них, домашній затишок, в якому вони існують, є головними складниками його щасливого раювання. Рафаель Лепаж — з усіх боків надзвичайна людина, але тут інакше: він типовий, як решта. У 1963 році всі батьки поводяться так, як він. Домашні справи турбують їх дуже туманно. Їхня роль — діяти, забезпечувати родину, до якої вони повертаються украй рідко, щоби час від часу відігріти душу. Словом, часті поїздки Рафаеля аж ніяк нікого не шокують і нічого не означають: з усіх поглядів він є взірцевим батьком і чоловіком.
Отже, 22 листопада він опиняється у Сан-Франциско — саме тоді на рожеву сукню своєї дружини Жаклін падає зі скривавленою головою Джон Фіцджеральд Кеннеді. Ця драма вражає Рафаеля, хоч і не вельми хвилює: згадуючи розповіді батька, який був прихильником де Токвіля, він завжди уявляв Америку як країну незрілу, безладну й жорстоку.
Однак господарі, які докладають зусиль, щоби дати йому позитивне уявлення про свою батьківщину, наполягають на відвідинах мальовничих кварталів Сан-Франциско. Ось чому — переважно проти власної волі — наприкінці поїздки Рафаель потрапляє до крамнички бітників. Купує там кокетний берет для Заффі, а для Еміля парку зі зшитих до купи клаптиків замші рожевого, бузкового, фіалкового і бордового кольорів. Наступні десять років таких брязкалець буде повно, але на початку грудня 1963 року, коли Рафаель привіз ці речі до Парижа, вони були єдиними у всій Франції.
— Дякую, тату, — серйозно каже Еміль, помірявши картату парку перед великим дзеркалом у вітальні й переконавшись, що розмір підходить. Під величезним капюшоном його личко здається ще прозорішим.
— Яка краса! — каже Заффі. Начепивши на бакир яскраво-фіолетового оксамитового капелюха, вона ставить руки в боки і приймає пози жінок-вамп, веселих дівчат і Марлен Дитріх у стрічці «Скандальна фрау з Берліна».
Рафаель, гордий своїм вибором, схвально присвистує.
Так зав’язуються нові стосунки.
Так зазвичай живуть люди.
Бере у змові участь і погода. Тільки не потепліло б на дворі...
Усю першу половину грудня дощить і зимно; Еміль хлипає носом, тож Заффі прикута до квартири на вулиці Сени, піклуючись про нього. Саме тому, коли 20-го погода раптом поліпшується, а її син вже не хворий — до того ж, Рафаель дає майстер-клас у Консерваторії, — вона з особливим хвилюванням дивиться за вікно.
Після п’яти років кохання вона досі жадає тіла Андраша; прагне його голосу, його грубих рук.
— Ходімо до Апу? — питає вона в Еміля. — Ти як, маєш достатньо сил?
— О, авжеж!
Вона дивиться на термометр, підвішений на балкончику — саме з нього підлітком Рафаель роздивлявся мертвих учасників опору. П’ятнадцять градусів! Це ж просто чудово!
І все ж, аби не ризикувати повторним захворюванням, вона примушує Еміля вдягнути американську парку.
— Але я її не люблю! Вона рожева — це для дівчат, з мене сміятимуться!
— Одягай, Schatz, одягай, будь ласка! Зроби мамі приємно.
Удень температура підскакує ще вище, Андраш пропонує піти прогулятись у Тюїльрі. Еміль на радощах стрибає — це ж його улюблене місце в Парижі!
Однак повні рідкого мулу алеї саду майже непрохідні; стільці поставили в довжелезні шереги, обережно поклали один на одного; з великих качель на двох звисає замо́к; ляльковий театр зачинений, те саме з манежем і кіоском... Наша трійця вже починає втрачати надію, аж раптом Еміль, піднявши голову, скрикує:
— Гляньте!
Феєричне, дивовижне видовище: по інший бік саду Тюїльрі, на площі Злагоди, постає і мерехтить на сонці велетенське колесо огляду.
— Мамочко, можна?
— Звісно, можна! Побігли?
І вони — німкеня, угорець і дитина, якої вони не робили разом — кидаються наввипередки в напрямку казкової розваги. Добігши до віконця каси, вони геть спітнілі й задихані; Еміль знімає парку і простягає її матері.
— Вмираю від спеки!
Коли підходить черга, на них чекає неприємний сюрприз: грошей у них стачить лише на два квитки, не на три.
58
«Добрий король Дагоберт» — відома французька пісенька-жарт, що з’явилася ще у XVIII столітті. У ній ідеться про двох історичних персонажів — меровінзького короля Дагоберта І і його радника, єпископа святого Елуа. Під час Французької революції пісенька була одним з жартівливих антимонархістських гімнів, нині ж її вважають дитячою співанкою.