А потім — лише пів на дев’яту — вона віддаляється, розкриває парасольку й іде містом з широко розплющеними очима. Проходить повз «Самаритянку»[62], розкішно прикрашену напередодні Різдва. Підходить до Сени, насолоджуючись своєю самотністю й силою посеред найпрекраснішого міста у світі.
Це вже сталося — а вона й не підозрює. Еміль вже загинув — тієї самої миті, як дитячий череп торкнувся рейок, він розколовся, це сталося — але матері ще не відомо, вона аж тремтить від кохання і музики.
Зрештою, чи справді варто їй знати? Поки що це маловідомий факт, який не має аж такого значення. Крім Рафаеля, в курсі начальник поїзда, двоє кондукторів і кілька пасажирів, переляканих різкою зупинкою. Може, залишити все так, як є? Чому б часу й історії не зупинитися на цьому? Навіщо продовжувати іншими фактами — завжди іншими й сумними?
Повідомляють поліцію. На третьому поверсі у квартирі на вулиці Сени лунає дзвінок. Проте відповісти на нього ні́кому. Заффі танцює під дощем сама на Мосту Митців.
Зрештою Ортанс Трала-Лепаж вдається зв’язатися з консьєржкою, вирвавши ту із солодкого сну о 21-й (консьєржка лягає дедалйраніше, одурманена сумішшю смородинового лікеру й анальгетиків, які приймає щовечора, аби вгамувати біль у венах).
Отже, Лізетта Бланш у сльозах і пеньюарі застигає перед вікном, чекаючи на повернення мадам Лепаж.
Повірте, вона не відчуває злорадства. Це глибоко порядна і добра особа.
«Нещасний випадок». На цьому протягом усього процесу, що триває майже весь 1964 рік, наполягає славетний флейтист Рафаель Лепаж. «Він вислизнув — вітер вирвав його з моїх рук — я зробив усе, щоби врятувати його...»
За браком свідків його виправдали. Одначе ми були там, і знаємо істину. Ми розуміємо, що безмежний відчай підштовхнув Рафаеля, і він на долю секунди відпустив сина.
Щодо Заффі, то вона зникла; ніхто ніколи в Парижі її вже не бачив. На ранок після смерті Еміля, коли поліція подзвонила у двері на третьому поверсі в будинку на вулиці Сени, не залишилося жодного сліду перебування Заффі в житті Рафаеля. Вона просто випарувалася. І вперше в житті консьєржка нічого не бачила.
Навіть мені не відомо, що трапилося з нашою героїнею. Ми так мало знаємо одна про одну... Так легко втратити одне одного з виду.
Звісно, можна зробити чимало припущень: у неї був французький паспорт; можливо, вона вирішила розпочати нове життя в Іспанії або Канаді. Та якщо так і було, то вже поза нашою історією. А правда в тому, що Заффі зникла.
Ми всі зникнемо наприкінці.
Епілог
Не витрачаючи багато слів, зазирнемо на тридцять п’ять років уперед. Отже, ми в самому кінці ХХ століття.
Тепер майже у всіх французів є телевізори, телефони і приватні вбиральні; у багатьох навіть невеличкі комп’ютери є. Франція і Німеччина — ліпші подружки; вони разом будують Європу і навіть мріють колись об’єднати армії. Берлінський мур упав — по черзі впали й усі комуністичні режими в Центральній Європі; і наймайстерніше перехід від планової до ринкової (ні-ні, не капіталістичної, так не кажуть!) економіки здійснили саме в Угорщині. Щодо Алжиру, то тридцять років соціалістичного виродження пробудили в багатьох його мешканців старі ілюзії про релігійний лад: тож країна занурилась у криваву і нескінченну громадянську війну.
Париж є Париж, у своїй красі і схильності до пишноти він став ще сміливішим. Людям дозволено безкоштовно сидіти на кріслах у парках, однак навіть склянка води на терасі кафе коштуватиме, мов золотий злиток. Пісуари замінили на платні вбиральні з автоматичними раковинами і класичною музикою. Шарль де Ґолль віднині — просто назва аеропорту і станції метрополітену, однак парижани віддають перевагу іншим назвам — Руассі й Зірка — плутаючи тим самим туристів. Нетрі прибрали, однак жахливі так звані «народні» передмістя тріщать по швах від новоспечених французів — дітей чи онуків алжирців; вони постійно бунтують проти відсутності в себе майбутнього — і навіть теперішнього. Брижіт Бардо дорікає їм у щорічних ритуальних убивствах тисяч невинних ягнят. Безробіття перетворилося на епідемію, шукати ліки від якої вже навіть не намагаються. У Голденбергів на вулиці Розьє вам досі покажуть сліди від куль, залишені під час замаху на вбивство в серпні 1982 року[63]. Неподалік, у колишньому приміщенні хамаму[64] відкривали по черзі крамницю одягу в стилі «вестерн», кошерну піцерію й елітний чайний салон. Загалом Маре перетворився на одну з вишуканих місцин паризької моди.
Безпосередньо ж наша історія завершується там, де і починалася, де Заффі вперше ступила на французьку землю: на Північному вокзалі. А якщо точніше, то в барі «Terminus Nord», просто навпроти центрального входу.
Зимна, похмура дощова днина — треба визнати, що більшість днів у Парижі саме такі. Важко зрозуміти, який нині місяць — березень чи листопад.
Друга година дня, Рафаель Лепаж, який щойно приїхав з об’єднаного Берліна на борту швидкісного поїзда, смакує шукрутом і дорогим рислінгом. Останнім часом він призвичаївся до німецької кухні.
Лляною серветкою з ініціалами TN він отирає гусячий жир зі своїх тонких губ флейтиста. Для свого віку (йому шістдесят дев’ять) Рафаель у досить непоганому стані. Зберігає певну грацію. Звісно, погладшав, а від волосся йому лишилася тоненька тонзура білих кучериків — та якщо уважно придивитися до його обличчя, то можна впізнати: це його ніс, його щічки, а за круглими окулярами — його лагідний погляд...
Відсунувши газету, яку він читав під час обіду, він підводить очі... і ціпеніє. Перед стійкою на високій дзиґлі у кількох метрах від нього — Боже, невже це можливо?! — відбиваючись у дзеркальній стіні так, що Рафаель бачить його водночас і у фас, і зі спини, сидить Андраш, авжеж, без сумніву, точно він! Він курить і пригублює каву з кальвадосом. Постарів страшенно. Сиве волосся зав’язане хвостиком на потилиці. Безладне мереживо зморшок робить його обличчя схожим на поле, яке орав божевільний. На носі в нього пенсне, на шиї червоний шарф: авжеж, є ще такі дивні люди, які уперто не хочуть відмовлятися від своїх революційних ідей...
Рафаель кладе лляну серветку на стіл і підводиться. Рухається він неквапно, проходить рестораном, не відводячи погляду від дзеркала. Потроху бачить, як з’являється його віддзеркалення, як воно збільшується і примощується поруч із Андрашем, саме перед тим, як той піднімає очі.
І їхні погляди зустрічаються в дзеркалі.
Бачте, це двоє старців. І в цих машкарах — сиве волосся, зморшки і окуляри — вони дуже схожі. Усі старці — ви помічали, напевно — набувають невинного вигляду. Час ніби зі співчуттям проводить губкою по їхніх тілах і думках, затуляючи виразні риси, розмиваючи спогади, поступово втоплюючи в забутті тяжкі уроки життя. Знаєте, все можна забути...
Адже нічого не було, правда ж? Хіба що якась дрібниця... і так давно... Словом, майже нічого цікавого. Могли б і про цікавіше щось нагадати.
Перш ніж стати янголом, слід повернути собі невинність.
А ми всі досі невинні.
Андраш і Рафаель дивляться у дзеркало. Один на одного. Андраш не ворушиться, не обертається, аби побачити справжнього Рафаеля; вони не обмінюються словами, не тиснуть руки. Що відбувається у глибині цього безмовного і безмежного погляду? Кожен з них позбавив іншого коханих жінки й дитини. І тепер кожен обмацує своє серце: чи досі болить? Чи досі горить полум’я гніву? Чи, може, вже згасла й остання вуглинка?
Погляди в дзеркалі зливаються в один. Відкриті, чесні, майже безтурботні очі.
І ніхто не бачить, як вони розлучаються.
Що, отакий кінець?
О ні! Повірте — ні!
Достатньо просто розплющити очі: довкола вас триває Історія.
62
«Самаритянка» — на той час найбільший універмаг Парижа, розташований у 1-му окрузі. Зачинений 2005 року.
63
У славетному ресторані Джо Гольденберга 9 серпня 1982 року відбувся жахливий теракт, унаслідок якого загинули шестеро й були поранені двадцять дві особи. Виконавців теракту так і не знайшли. Ресторан було зачинено 2006 року.
64
Хамам на вулиці Розьє існував з 1863 року. Це була публічна баня — саме туди ходив митися Андраш.