— Гей! — дивується Рафаель. — Що я чую? Мамуся аж так засмучена? Слухай, мамочко, я тебе дуже люблю, але не слід забувати, що я флейтист! І що вже двісті років флейта є символом франко-німецької дружби! Згадай Йоганна Йоакима Квантца, який винайшов ключ «мі-бемоль»: він же був знаним колекціонером французького мистецтва! Сам Вольтер відвідував його в замку Сан-Сусі![12]
Ортанс рюмсає ще голосніше. Таке враження, що вона із сарказмом повторює назву «Сан-Сусі» — але, хтозна, може вона просто чхнула?
— Згадай про Бьйома, — відчайдушно веде далі Рафаель. — На що було б схоже моє життя без флейти Теобальда Бьйома?[13]А де він вирішив патентувати свій винахід? У Парижі, мамо! У Паризькій академії наук!
І знову жодної виразної відповіді по той бік дроту — лише повискування й сопіння.
Поклавши слухавку, Рафаель якусь мить стоїть у коридорі, замислений і невдоволений. Він не передбачив такої лютої реакцію з боку мами, і це вкрай сильно його бентежить. Незалежність — це дуже добре, і все ж цілком природно, коли на вашому весіллі присутня матір.
А мадам Трала-Лепаж не відступиться. Вона не просто не захоче їхати до Парижа на заручини сина — вона категорично, раз і назавжди відмовиться знайомитися з невісткою.
Рафаель не піддається смутку через її жорстоке рішення. Намагається бути щасливим — така вже його природа; до того ж, він розуміє, що саме йому належить навчити щастю Заффі.
До речі, де вона?
Він знаходить її на кухні, рачки, у гумових рукавичках — вона натирає підлогу. Відколи вони заручилися, вона не вбирається в однострій, але господарство веде бездоганно, як і перше, з такою ж відсутньою посмішкою...
Він спостерігає за нею. Зненацька від її вигляду йому стає лячно.
— У день нашого весілля ти будеш справжньою красунею, — бурмоче він, аби заспокоїтися.
— Так. У мене є сукня, — каже Заффі й підводиться. На його подив, вона йде до своєї кімнати переодягатися.
І постає перед ним у вишуканому однострої школи хостес у Дюссельдорфі.
Рафаель здригається при виді жінки-вамп у чорному.
— Ні, — каже він, — дозволь мені придбати тобі гарну білу сукню. Мені буде приємно зробити це для тебе. Чому тобі весь час кортить бути в чорному? Це ж не похорон зрештою!
— Хіба? — відказує вона з жартівливими бісиками в очах. — Ти ж сам казав, що ховаєш своє хлоп’яче життя, от я й ношу жалобу по ньому!
Рафаель вибухає реготом — овва, та мала вже й жартувати французькою вміє! — і поступається. Геть втративши від неї глузд, він цілує її в шию, знову і знову, лиже й покусує її плечі, що їх оголила ця сукня, потім поволі починає розв’язувати і розстібати численні бантики, застібки й блискавки, що тримають це вбрання на тілі тієї, яку він кохає...
Ясна річ, це ще не все. Тепер він мусить продемонструвати спритність. Заффі неповнолітня; вона іноземка; крім паспорту, не має жодного іншого офіційного документа, який би доводив, що вона одна, що втратила обох батьків. А як відомо, 1957 року французькі чиновники ставилися до подібних речей дуже серйозно. Вони вимагали, щоби їм представили фото відповідного розміру — ні міліметром більше, ні міліметром менше, анфас, а не розворотом у три чверті, на сірому, а не білому тлі — або навпаки, на білому, а не сірому; а ще оригінали, завірені нотарем, підписані і з печатками шести-семи різних установ.
(О, звісно, відтоді все змінилося до невпізнанності! Працівники паризьких мерій і комісаріатів уже не зневажливі, похмурі й недоброзичливі — чим так славилися раніше. У наш час, переступаючи поріг паризької установи, потрапляєш у стан, близький до екстазу. Стіни вкриті радісними, яскравими фресками, що аж очі сліплять; усі без винятку працівники вранці, перш ніж встати з ліжка, обов’язково кохалися, тож їхні обличчя досі напружені і схвильовані, вони дивляться на вас вологими поглядами, вислуховують ваші проблеми зі щирою приязню, внаслідок чого, запросивши вас ґречно сісти до зручного крісла, вкладають вам до рук один із шедеврів світової літератури — Антона Чехова чи Карсон МакКаллерс — і просять трошечки зачекати... і ваші проблеми миттю знаходять гавань і вирішення.)
Рафаель із запалом віддається справі, не боїться нічого. Сімейні гроші матері і ліберальні погляди батька з ранньої юності навчили його повністю довіряти собі. Він має права — а якщо якимсь дивом якогось права йому бракує, має засоби придбати відсутнє. Отже, він супроводжує Заффі кабінетами мерії, замість неї заповнює формуляри, ввічливо сперечається з бурмилами-чиновниками, обличчя яких немов кам’яні, а слова годі розібрати.
Аби в подібній ситуації виграти справу, треба мати майже казковий набір козирів (французьке походження, біла шкіра, особистий шарм, грошовий шарм, притлумлена погроза звернення до начальства тощо); у Рафаеля Лепажа всі ці карти наявні; отож, його шлюб із Заффі здійсниться в мерії VI-го округу Парижа, на площі Сен-Сюльпіс, уже за два тижні після подання заяви.
21 червня — межень. Цього дня, ще не усвідомлюючи цього, Заффі вже носить під серцем дитя. Вагітна вона лише тиждень, менструальний цикл іще не порушився — саме тому на ранок заручин Рафаель тривожиться, коли вона на кілька хвилин зникає у ванній, щоби зблювати.
21 червня 1957 року — чудова погожа днина! Не так спекотно, як того дня — лише три тижні тому, — коли тіла Рафаеля і Заффі сплелися вперше. Ранок ясніє, мерія заповнена сонячним промінням, воно співає на світлій деревині паркету, балюстради і поручнів сходів; важко повірити, що це та сама будівля, де Рафаель уже два тижні бігає з кабінету до кабінету, застосовуючи весь свій шарм, максимум грошей і впливу, щоби вирвати чиновників із затятого тупого мовчання. Саме слово «мерія — mairie» цього рання скидається на анаграму слова «наречений — marié».
Вони взяли шлюб. Проста цивільна церемонія, без усіляких співанок. За свідків стали Мартен — приятель-тромбоніст із площі Кліши — і його дружина Мішель. Кожен присягнув у тому, в чому мав присягнути, і підписав те, що мав підписати. Прийшла мить цілуватися. Рафаель поклав на вуста Заффі чистий тремтливий цілунок, найніжніший цілунок у своєму житті, цілунок у дусі Дебюссі — достоту «Прелюдія до пообіднього відпочинку фавна».
Однак прощання із цнотою не змінило вуст Заффі. Як і до шлюбу, вони ані літери чуттєвості не промовляють.
Відтепер Заффі зветься мадам Лепаж.
Наступного ж опісля церемонії дня, прихопивши свідоцтво про шлюб, вона чимчикує до посольства Федеративної республіки Німеччини (ніби за іронією розташованого на авеню Франкліна Рузвельта) і залишає свій паспорт. Німецькі чиновники прудкіші за французьких — новий документ вона отримує вже за тиждень. Старий їй повертають із обрізаним кутком — щойно опинившись удома, вона розриває його на шматки і кидає у смітник.
Прізвище її батька, фамільне прізвище, яке вона носила впродовж двадцяти перших років свого існування, забуте назавжди.
Чи не з цієї причини Заффі пожадливо і проти всіх сподівань відповіла Рафаелеві «Гаразд» на пропозицію шлюбу?
Хтозна, що це було — нерозважливий вчинок із його боку чи приховані мотиви з її боку, — однак лінії їхніх доль відтепер нерозривно пов’язані: навіть якщо їм про це ще невідомо, юна німкеня та її француз-чоловік чекають на дитину. Будується нова ера, що стане генетичним перехрестям двох таких різних людей...
І немає на те вже ради: їхні рішення, їхні вчинки матимуть неминучі наслідки.
V
Перша шлюбна ніч нічим не відрізняється від уже пережитих ними разом у цьому самому ліжку ночей: Рафаель робить Заффі кохання і засинає. Він спить мирним дитячим сном — і вражає контраст між обличчям з янгольським виразом і лисиною зрілого чоловіка. Прекрасні волохаті груди, оголені цієї теплої червневої ночі, тихо підносяться і опадають, слідуючи за рівномірними рухами легенів. Поміж багатьох інших рис Рафаеля є й одна дуже цінна — він ніколи не хропе під час сну: завдяки майстерному володінню своїм диханням переходи між вдихом і видихом завжди вільні.
12
Йоганн Йоаким Квантц (1697–1773) — німецький бароковий композитор, член Берлінської школи, викладав гру на флейті королю Фридриху ІІ Прусському. Автор популярної теорії гри на поперечній флейті.
13
Теобальд Бьйом (1794–1881) — баварський флейтист і винахідник. Автор нині відомого варіанту поперечної флейти.