Мадемуазель Бланш налила собі другу чарку лікеру і занурилась у спогади — тож ми можемо навшпиньки вийти з її кітчевої помаранчевої кухні, де кожен квадратний сантиметр прикрашено брязкальцями, дурничками, керамічними тарілочками із зображенням якоїсь відомої французької пам’ятки, рослинами в горщиках, кліткою з канаркою, рецептом, вирізаним із журналу «Elle», програмою радіопередач...
А поки ми затримуємося на кухні зі смачним лікером мадемуазель Бланш, розгортається справжня драма: Заффі, ванна кімната, розкручений металевий вішак, білі кахлі, червона кров, Рафаель, крики, телефонний дзвінок, швидка допомога, лікарня, медсестри, візки, лікарі, оглядини, перешіптування...
Мокрі щоки Рафаеля. Сухі щоки Заффі.
Спроба не вдалася: дитя ще живе. Заффі стане матір’ю — байдуже, хоче вона цього чи ні.
Вона докоряє собі, що не дочекалася від’їзду чоловіка до Сполучених Штатів; вона розуміє, що безсоння часом заважає їй усе чітко розрахувати.
Рафаель довіряє бліденьку дружину, яка ледве тримається на ногах, своїм приятелям з площі Кліши. Мартен і Мішель дуже їй співчувають. Авжеж, вони потурбуються про Заффі. Оскільки їхня старша донька поїхала з кузенами на море, Заффі може спати в її кімнаті. «Усе буде гаразд, — заспокоюють вони Рафаеля. — Телефонуй нам звідти. І ні про що не хвилюйся. Грай на своїй флейті, грай як бог!»
Рафаель у літаку з іншими членами оркестру. Він знеможений. Чому вона це зробила? Чому, погодившись вийти за нього, спробувала вбити дитину, яку вони разом зачали? Боялася, що вагітність спотворить її тіло? Чи, сама щойно вийшовши з віку дитини, почувалася недостатньо зрілою для материнських обов’язків? Він затуляє обличчя руками і намагається пригадати кольорове гудіння «Джмеля» Римського-Корсакова.
Заффі дивиться в стелю. Вона лежить на дитячому ліжку в дівчачій кімнаті зі стінами, вкритими незграбними малюнками, і меблями, заваленими ляльками. Дівчинці, яка вирушила до моря, вісім років. Вісім — як і Заффі, але не так. Як і Заффі — але не так, як зараз. Як Заффі, коли їй було вісім. Проте не зовсім так.
Вона попросила не відчиняти віконниці вдень.
І день за днем це росте в ній.
VI
Пришвидшимо хід подій — ця можливість п’янить, ніби сон, спершу солодко насолоджуєшся особливою миттю, а потім — яка насолода! — усе зсувається, дні минають, з’являються і розчиняються, тануть один у одному... Поплаваємо трохи на поверхні океану подій, що відбуваються на планеті Земля восени 1957 року. Унизу миготять брижі... Час від часу виринають клоччя піни, яку ми розпізнаємо — то Рафаель із засмученим поглядом, повним кохання й турботи, то Заффі, завжди задивлена в себе, — та ось їх відносить хвиля, заміняючи на новини, що сиплються щедро, заколисуючи і причаровуючи нас.
Скажімо, після секретної операції «Шампань» у січні тогоріч[17] чимало юних французьких призовників навчилися сяк-так допитувати фелахів або тих, кого підозрювали в належності до них чи в тому, що приховували фелахів, а також тих, кого підозрювали в тому, що ті могли щось знати про сховки фелахів — себто усіх, будь-кого з місцевого населення... Тим часом Федеративна Німеччина перетворювалася на найквітучішу країну Європи... Мао Цзедун, вдихаючи аромати Ста квітів[18], збирався з силами перед Ривком... У Радянському Союзі виведення на орбіту «Супутника–1» щойно відкрило нову космічну еру... А президент Сполучених Штатів — той самий Дуайт Ейзенгауер, який розчавив Вермахт 1945 року, — почав придивлятися до В’єтнаму...
Щодо Лепажів з вулиці Сени, то їх ці події мало турбують. Рафаель щовечора, звісно, купує «Le Monde» — так само його батько купував раніше «Le Temps» — та найчастіше гортає сторінки газети, байдуже продивляючись заголовки. Найменше ж, що можна сказати про Заффі, — її мало цікавить навколишнє життя. Вони обоє далекі від нього, хоч і з різних причин. Заффі зачинилася у своєму болю — щільно, достоту устриця навколо перлини. А Рафаелеві зосередження дається ліпше, аніж цікавість: його голова забита і вагітною дружиною, і вечірнім концертом.
Тому, прокинувшись вранці 17 жовтня і з подивом зрозумівши, що не працюють ні світло, ні газ, ні ліхтарі зовні на вулиці, та почувши з перехрестя на Одеоні (у ста п’ятдесяти метрах від них) гудіння страхітливого затору, вони не могли збагнути, що трапилося. Усі ці тижні вони не читали про глухе і загрозливе буркотіння працівників електричних і газових компаній Франції. І коли ввечері того самого дня Нобелівський комітет вирішив вручити премію в сфері літератури Альберу Камю, вони не побачили політичного підтексту рішення. Про Камю вони не знали нічого, не читали ані рядка з його творів, навіть не знали, що це француз із Алжиру[19].
Вагітність Заффі минає болісно. Цим вони і живуть.
За перші чотири місяці вона втрачала вагу, замість набирати її. Їсть вона мало. Те, що ковтає під заохочувальні вмовляння Рафаеля, миттю виходить із неї. Позбавлене їжі дитя харчується її кістками. І без того блякла врода Заффі згасає: обличчя марніє і нагадує череп, під очима висять глибокі мішки, ясна стікають кров’ю, сили немає.
Вона вже не ходить на закупи на вулицю Бюсі, не готує на кухні. Її вивертає від одного лише вигляду м’яса. Рафаель змушений повернутися до звичок юного одинака: перехоплює щось нашвидкуруч — вдома чи в бістро на розі.
Тим часом Заффі продовжує мучити себе господарством — бачити її за роботою нестерпно. Марія-Фелісе знала, як поставити старі чоботи Рафаеля біля його улюбленого крісла так, щоби наступного дня він їх одразу знайшов. Заффі ж їх миттю прибирає. Причому іноді так добре, що Рафаель не може нічого знайти і благає її повернути свої речі.
Він приголомшений і розпитує Мартена: Мішель так само дивно поводилася під час вагітності? Ні... не зовсім... принаймні точно не так.
І коли ввечері він повертається додому, від Заффі, закляклої в темряві за кухонним столиком (причому навіть під час перерв у страйках електриків), у нього стискається серце.
Найгірше (гіршого і не вигадаєш) — те, що вона навідріз відмовляється ділити з ним ліжко. Мовляв, її безсоння заважатиме йому спати, а він мусить бути в добрій формі, щоби грати на флейті — тож тепер вона спить на розкладній канапі в бібліотеці, у протилежній частині квартирі. Рафаель із недовірою хитає головою: лише через три місяці шлюбу вони вже сплять у різних кімнатах?!
Якось уранці, випадково зайшовши до бібліотеки, поки Заффі була у ванній кімнаті, серед розкиданих простирадл він помічає дивний предмет. Він миттю перетинає кімнату й хапає його. Із подивом крутить у руках. Цієї миті повертається Заффі — вона з люттю кидається до чоловіка і вириває з його рук лапку плюшевого ведмежати.
— Віддай!
Це крик відчаю. У Рафаеля шлунок зводить від передчуття. Він навіть не намагається чинити їй спротив.
— Заффі, що це таке? — бурмоче він.
— Це моє! — горлає Заффі й уся тремтить. І спантеличена власною надто бурхливою реакцією, додає: — Нічого такого. Іграшка... коли я була маленькою... Тому... вибач...
17
Ідеться про так звану Битву за Алжир (січень–жовтень 1957 року) під час Алжирської війни.
18
Кампанію «Хай квітнуть сто квітів» Мао Цзедун розпочав у лютому 1957 року заради посилення гласності й критики. Це виявилося пасткою: відразу після першого етапу кампанія почалося масове цькування інтелігенції.
19
Альбер Камю (1913–1960) народився в алжирському містечку Дреан, відомому нині як «маленький Париж». Камю отримував Нобелівську премію 1957 року, змушений залишити Алжир через свою рішучу позицію — захищати незалежність цієї країни, а також змушений залишити посаду в ЮНЕСКО через своє рішуче засудження франкістської Іспанії.