СОКРАТ: Скільки нас зосталося?
КРИТОН: В Афінах лише ти і я. Решта емігрували, померли.
СОКРАТ: Чому ти так дивишся на мене?
КРИТОН: Шукаю на твоєму обличчі...
СОКРАТ: Чого?
КРИТОН: Шраму від Менайхмового каменя.
СОКРАТ: Мабуть, заріс. То давно було.
КРИТОН: Присунься ближче, це має бути десь над бровою. Є! Маленький, мов обол, але є. Так, без сумніву.
СОКРАТ: Дякую тобі, старий. Мати біля себе в таку мить людину, яка пам’ятає наше дитинство, це справді підтримує.
КРИТОН: Я стулю тобі повіки. Можу зробити для тебе щось більше?
СОКРАТ: Ну, ми з тобою побалакали.
КРИТОН: Тільки гадаю, що ці спомини розм’якшують людину.
СОКРАТ: Анітрохи. Тепер я можу сказати цілковито спокійно: «Була собі людина на ім’я Сократ».
Заходять учні.
ПЛАТОН: Сократе, корабель прийшов.
СОКРАТ: Гарна звістка.
ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Ми прийшли проститися з тобою.
СОКРАТ: Прощавайте. Не тримайте на мене зла за те, що небагато вас навчив. Учні — це взагалі складна річ. Пересвідчитеся, коли станете батьками.
Учні завмирають в очікуванні.
Бачу, що ви чекаєте прощальної лекції. Щось про безсмертя душі, казав Платон. А може, ліпше про погоду? Про те, що вночі приморозки і виноградники можуть вимерзнути? Однак вівчарі кажуть, що вже незабаром піде теплий дощ і все вкриє зелень.
Усіх вкриє зелень.
КРИТОН: Слухайте, мої любі. Не мучте його зараз. Ми будемо тут із ним до кінця, стулимо йому повіки, помолимось і підемо додому. Але тепер лишимо його в спокої.
Усі тривалий час мовчать.
СОКРАТ: Ідуть!
КРИТОН: Ні, тобі здалося.
СОКРАТ: Волію зараз говорити.
За годину до смерті приходить мій приятель. До речі, я сказав «моєї» смерті. Цей займенник дуже характерний. Про що він свідчить? Свідчить про те, що ми намагаємося засвоїти цей займенник, якось пристосуватися до нього.
Це, здається, єдиний слушний шлях. Друга можливість — визнати це насильством і бунтувати. Це призводить до релігії або до шаленства. Філософ мусить засвоїти необхідність.
А зараз сам термін не здається мені доречним. Це абстракція, і ця абстракція збудована неправильно. Вона містить у собі довгий відтинок часу, що зветься вмиранням. Усе це вибалушення очей, задуха, спроби звестися на лікті й серцебиття, далі страх упереміш із останнім подихом, а насамкінець ота задубіла відчуженість і запекле мовчання тіла. Ці геть різні стани нарекли одним терміном. Таким коротким словом, начебто удар ножа.
Отож хочу привернути вашу увагу до тяглості й багатофазовості цього явища. Незбагненною є також неспромога знайти точку, у якій розпочинається цей процес, так само, як точку, в якій можна визнати його означено завершеним. Це приводить до висновку, що життя сповнене смерті — а смерть сповнена судом життя. Інакше кажучи, ми від народження вмираємо, і ви у цвіті літ є по коліна мертвими.
Прикликаючи на допомогу геометрію, можна уявити це собі як вектор або відрізок АВ, яким рухається точка Х. Ситуація ускладнюється, якщо ми хочемо уявити це у формі кола. Пройшовши весь радіус, Х перебуває у вихідному пункті. Це могло би значити, що є змога розпочати цей шлях знову, а в подальшій послідовності привести нас до понять нескінченності й безсмертя. І це, безсумнівно, цікавіша гіпотеза, тоді як перша — не пов’язаних між собою відрізків, які зненацька уриваються, — призводить до хаосу, хай би ми й пояснювали це механічною необхідністю або іншим поняттям, що з’єднує ці уламки в раціональну картину світу.
Що можна підкріпити... але здається, цього разу таки йдуть.
ПЛАТОН: Так, уже йдуть.
Заходять двоє вартівників і хлопець із келихом. Сократ випиває. Походжає. За мить зупиняється.
Похитується. Учні беруть його під руки — заносять на лежанку.
ВАРТІВНИК: У тебе вже віднялися ноги, бідаче.
СОКРАТ: Так.
За мить — повільно, кожне слово відокремлено.
Не... забудьте... пожертвувати... півня... Асклепієві.
За мить — гарячково й безладно.
Так, Полосе... справедливість... жертовність... усе життя... Аполлоне, Полосе... пам’ятай... усе життя... чому... немає...
Тиша.
ПЛАТОН: Поки ми знімемо з нього посмертну маску, занотуймо останні слова: «Не забудьте пожертувати півня Асклепієві».[9] Далі вже було белькотіння. Записуймо останні слова, щоби потім не було суперечок.
ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Як ти їх розумієш?
9
Останні Сократові слова «Не забудьте пожертвувати півня Асклепієві» справді стали предметом суперечок іще за античної доби і тривають досі. Зокрема їх інтерпретує Фрідріх Ніцше у «Сутінках богів», і саме ця інтерпретація відлунює в «Печері філософів»: Сократ урешті-решт зрікається діалектики на користь поезії. Асклепій — у давньогрецькій міфології бог лікування, син Аполлона і німфи Короніди.