Сократ промовляє до тіней, які насуваються на нього зусібіч.
Коли після останнього запитання
западає мовчання,
коли білий камінчик спокою
починає кришитись у пальцях,
я чую —
крізь тишу пухнасту, мов шерсть,
я бачу —
крізь білі та чорні пасма
повітряних хвиль
дві флейти,
два роги,
що виринули на край
реальності.
Приходиш ти, Діóнісе,
убитий стократно
і стократно воскреслий із мертвих,
який тріпотів, наче риба,
у неводі силогізмів,
якому смертельну рану
завдала моя механічна
потвора діалектики,
що я її волочив за волосся
афінськими вулицями,
ти приходиш і мовиш:
«Я і мої кентаври
відчитаємо над тілом твоїм — о поштивий Сократе,
урочисту літанію
сміху».
І далі:
«Ти натрудився, бідаче,
хотів визволити людину
від тривоги, від муки утілень,
отож упіймав два найвдаліші вислови
і склепав найкумеднішу з формул:
«розум дорівнює щастю».
Чи чуєш ти регіт,
чи бачиш, як дилькотає
щонайсвятіший живіт
Матері Природи?»
А оце моя відповідь:
«Направду це прикра річ:
бути богоборцем і битися з дияволом
і, зрештою, бути подоланим дияволом,
бо, згідно з усякою правдоподібністю,
перемога належить тобі,
Діонісе,
можливо, що розум — як стверджуєш —
є інстинктом смерті,
відлунням ніщоти.
Ти загнав мене до цієї печери
й оточив юрмищем постатей,
які носять моє ім’я,
це твоя остання спокуса,
о Спокуснику.
Приходять і запитують:
хто є справдешнім Сократом?
Ти хочеш, щоб у моїй голові паморочилося
на появу моїх подобизн
і щоб я, рятуючись від шаленства,
колінкував перед божественною легкомисністю
і священною грою умовностей.
У тебе дві ночі, Діонісе,
щоби зваблювати мене,
у мене два дні,
щоб навчитися витривалості.
І зрештою, може,
зриваючи маску за маскою,
я відчитаю обличчя своє
омертвілими пальцями.
Завіса.
Сцена, як у Пролозі. Трійко хористів сидять на землі і грають у кості.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що чувати в місті?
ДРУГИЙ ХОРИСТ: Нічого.
ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Цибуля подорожчала.
Тиша. Чути стукіт костей.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Кажуть, що буде війна.
ДРУГИЙ ХОРИСТ: Хто каже?
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Банкіри.
ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Ет, вони завжди так кажуть.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Але спартанці регулярно проводять маневри на нашому кордоні. Війна буде найпізніше восени.
ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Буде або не буде.
Тиша, стукіт костей.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: У порту застій.
ДРУГИЙ ХОРИСТ: Мали прийти кораблі фінікійців по кераміку і тканини.
ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Не прийшли. Певно одне: позавтра прийде корабель з Делоса.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: До речі, а як там Сократ?
ДРУГИЙ ХОРИСТ: Сидить. Усі намовляють його тікати. Але він затявся. Демон відраджує його.
ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Дивак.
Тиша, стукіт костей.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Я вам скажу, чому Сократ не тікає.
ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Ну?
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Він не переносить моря. Блює на сам його вигляд.
ДРУГИЙ ХОРИСТ: Іще один доказ, що він не грек. Не любить моря. Не любить хлопчиків. Вина не любить теж.
ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Відщепенець. Кажуть, що його прадідусь із боку матері був фракійським рабом.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Цілком можливо.
Тиша, стукіт костей.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Хто виграв?
ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Я.
ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Граєте далі?
ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Граймо до кінця. А потім знову.
Акт другий
Ранок наступного дня. Та сама сценографія, що в першому акті.
ПОСЛАНЕЦЬ: Спить?
ВАРТІВНИК: Спить. Постійно спить. Нині вночі кричав уві сні.
ПОСЛАНЕЦЬ: Що кричав?
ВАРТІВНИК: Не знаю. Гукав когось, а потім відганяв його.
ПОСЛАНЕЦЬ: Імені ти не чув?
ВАРТІВНИК: Ні.
ПОСЛАНЕЦЬ: Слухай, а ви тут добре з ним поводитеся?
ВАРТІВНИК: Певно, що добре. А ти як гадаєш? Він так, сам по собі кричав.
ПОСЛАНЕЦЬ: А як тут із харчами?
ВАРТІВНИК: Не найліпше. Каже, що голодний. Часом навіть випиває олію з каганців.
ПОСЛАНЕЦЬ: Розбуди його.
ВАРТІВНИК: Сократе! Той пан із Ради. Вставай. Досить уже цього спання.
Сократ прокидається. Тре обличчя.