ПОСЛАНЕЦЬ: Вітаю тебе, Сократе.
СОКРАТ: Добрий день. Хіба ти не розумієш, що не можна будувати п’єсу на такій монотонності?
ПОСЛАНЕЦЬ: Я прийшов востаннє.
СОКРАТ: Тоді починай.
ПОСЛАНЕЦЬ: Починаю. Я довго стояв над тобою, поки ти спав. Твоє обличчя зіщулюється вві сні. Запалі скроні, провалені уста й глибокі борозни почерез щоки свідчать про одне: ти на межі сил. Спиш багато, проте сон не приносить відпочинку. Прокидаєшся, сповнений відрази та сум’яття. Відчуваєш, як твоє тіло втікає від тебе. Руки й ноги терпнуть, серце не встигає за диханням. Лишається тільки ім’я, що з’єднує порізнені частини. І ти тужиш по миті, коли чужі руки занурять це ім’я в камінь. Ти, Сократе, смертельно стомлений і мрієш про відпочинок, глибший від сну.
Якщо це неправда, запереч.
Сократ мовчить.
ПОСЛАНЕЦЬ: Це нормально. Проте ненормальною в тобі є спокуса театральності. Ми добре знаємо, як ти і твої учні аж до дрібниць розробляли всі твої випадкові «зустрічі» на вулиці, в лісі або на ринку. Чужоземцям це подобалось, але ми дивилися на це як на розігрування фарсу. Отож відчуваючи тепер наближення смерті, ти потягнувся по трагічну маску. Сократ, який застудився, повертаючись із бенкету, і помер від запалення легень, а чи Сократ, який гине у в’язниці, засуджений народом, що не спроможний осягнути його мудрість? Немає сумніву, що вибрати. І ти вибрав те, що легше. Еге ж?
Сократ мовчить.
ПОСЛАНЕЦЬ: А ця твоя школа. За рік-два вона розпалась би остаточно. Юнаки, які приходять до тебе здалека, не хочуть безперестанку вивчати логіку. Вони хочуть знати, скільки є богів, на що спирається Земля і що відбувається з людиною після смерті. Із цих трьох питань ти лише на одне знатимеш відповідь — і то лише завтра.
Отож ти втікаєш у смерть, щоб не бути самотнім і полишеним. Такий твій героїчний вчинок.
Ти знаєш, що робить полководець після поразки?
СОКРАТ: Знаю.
ПОСЛАНЕЦЬ: Отож. Нагорі все владнали. Ти можеш вибрати спосіб, який тобі до вподоби. Якщо бажаєш, ми пришлемо фельдшера — він безболісно відкриває вени.
СОКРАТ: Дякую. Я бачу нестерпну муку в усьому, що ти кажеш.
ПОСЛАНЕЦЬ: Для мене нестерпний спосіб, у який ти вплутуєш нас у свою смерть. Ми справді не хотіли тебе засуджувати. Тепер не можемо відступити. Закликаємо до твоєї благонадійності. До завтра ти мусиш щезнути. Якщо втеча з тілом здається тобі надто обтяжливою, залиш його тут.
Виходить.
ВАРТІВНИК: Ну?
СОКРАТ: Нічого нового.
ВАРТІВНИК: Кепські твої справи.
СОКРАТ: Ти так гадаєш?
ВАРТІВНИК: Нагорі вже все підготували. Кажуть, якби ти хотів сьогодні, то можна сьогодні. Усе готово.
СОКРАТ: Розумієш, мій любий, Сократа теж треба підготувати.
ВАРТІВНИК: Ет, тобі це байдуже — ти твердий. Казали, щоб я намовляв тебе. Завтра сюди напхається повно народу, прийдуть жінки, буде лемент. А нині можна спокійно, потихеньку.
СОКРАТ: Вчора ти намовляв мене до втечі й нині знову намовлятимеш мене до втечі.
ВАРТІВНИК: Ні, нині вже ні. Тепер уже все готово.
СОКРАТ: Гадаю, ще не все. От хоч би учні. Я зачепився плащем за кущ і тепер боюся ворухнутися — мені шкода плаща.
ВАРТІВНИК: Я бачу, що ти прибріхуєш про того плаща. Ну гаразд, гаразд. Якщо завтра тобі не принесуть із дому — позичу. Ти не можеш пити отруту в такому лахмітті.
Виходить.
Платон показує вгору сходів.
ПЛАТОН: Вітаю, учителю.
СОКРАТ: Як ся маєш?
ПЛАТОН: Ми повертаємося з репетиції хору. Заспіваємо на твоєму похороні фрагмент із Еврипіда:
О плоде ти отців шляхетних,
О плоде благородних матерів[6].
Завтра все, як домовлялися?
СОКРАТ: Так.
ПЛАТОН: Ми прийдемо сюди перед заходом сонця.
Останнє проміння
спадає на голову мудреця,
учні,
плащі загорнувши на голови,
східець за східцем
вступають у ніч[7].
СОКРАТ: Ти написав елегію?
ПЛАТОН: Ти цього не розумієш. Я мушу називати все, до чого торкаюся.
СОКРАТ: Навчайся геометрії, Платоне.
ПЛАТОН: Може, й дійду колись до цього, зрештою. Я нещасливий посеред слів.
СОКРАТ: Я знаю про це.
ПЛАТОН: Я бачу світ, наче в розбитому дзеркалі, — ламаний і розтрощений. Немає зв’язку між предметом і його виглядом, між істотою і думкою. Я прагнув би докладно пізнати навіть найдрібнішу річ, зусібіч, від середини, від того, що вона відчуває і чим вона є в очах зорі. Якби я знав усе це про найжалюгідніший камінь — вибудував би знання про людські й божественні справи.