— Хочеш сказати, Етідо, що люди будуть поїдати богів так само, як ти з'їла серце власного сина, так? Це ти мала на увазі, Етідо?..
Вона не відповіла.
Раптом, цілковито несподівано, розгадник відчув, як до горла підкочується блювота. За якусь хвилю, так само раптово, він усвідомив, що це лише слова. Утративши на мить самовладання, він виблював їх із себе:
— Усе те, що ти сказала… це воно змусило тебе видирати Трамахове серце, тимчасом як він дивився на тебе, конаючи в муках!? Що ти почувала, коли нівечила свого сина, Етідо!?
— Утіху, — відказала вона.
Ця проста відповідь чомусь не збентежила Геракла Понтора. «Вона це визнала, — подумав він, трохи заспокоївшись. — Що ж, гаразд… Вона спромоглася це визнати!» До нього навіть повернулося самовладання, але дедалі більший неспокій змусив підвестися з ложа. Етіда теж підвелася, м’яко, немовби натякаючи, що візит добіг кінця. У кімнаті тепер також були Елея та кілька рабинь — Геракл і не помітив, коли вони зайшли. Усе це скидалося на якісь родинні збори. Елея підійшла до матері й ніжно її обійняла, немовби хотіла показати цим, що підтримуватиме її до кінця. Звертаючись і далі до Геракла, Етіда мовила:
— Те, що ми вчинили, важко зрозуміти, я знаю. Але, можливо, я зможу пояснити тобі це так: ми з Елеєю любили Трамаха більше за власне життя, бо він був єдиний чоловік, який у нас лишився. І саме тому, через нашу любов до нього, ми так зраділи, коли його обрали на ритуальну жертву, бо ж у цьому й полягало найпалкіше Трамахове бажання… а якої ще втіхи сподіватися бідній удові, як не задоволення найбільшого бажання єдиного сина? — Етіда замовкла, очі її блищали від захвату. Вона заговорила знову — тихим, лагідним, майже наспівним голосом, немовби заколисувала немовля. — Коли надійшла пора, ми любили його більше, ніж будь-коли… Присягаюся тобі, Геракле, ніколи я не почувалася матір’ю більше, ніж тоді, коли… коли занурила мої пальці в нього… Для мене це було таке саме прекрасне таїнство, як і його народження, — і немовби щойно відкривши найпотаємнішу свою таємницю й тепер прагнучи повернутися до звичної розмови, вона додала: — Я знаю, що ти не здатен цього збагнути, бо це те, чого не осягнути розумом… Ти мусиш відчути це, Геракле. Відчути, як відчуваємо ми… Ти повинен докласти зусиль… — ураз, мало не благальним тоном, вона скрикнула: — Перестань думати хоч на хвилю і віддайся відчуттю!
— Якому відчуттю? — відказав Геракл. — Тому, що його викликає те ваше питво?
Етіда усміхнулася.
— Так, кіон[67]. Бачу, тобі все відомо. Правду кажучи, я ніколи не сумнівалася у твоїх здібностях: я була певна, що врешті-решт ти нас викриєш. Так, ми справді п’ємо кіон, але це не якийсь чарівний напій: він просто перемінює нас у те, чим ми є. Ми припиняємо мислити й перетворюємося на тіла, що відчувають і розкошують. Тіла, яким байдуже, помруть вони чи будуть скалічені, які віддаються в жертву з тою радістю, з якою дитина отримує іграшку…
Він падав. Невиразно усвідомлював це.
Падіння ось-ось мало скінчитися, адже його тіло з примхливою впертістю рухалося прямовисно вниз, тимчасом як кам’янистий крутосхил Барафронської ями — урвища недалеко від Акрополя, куди кидали засуджених на смерть, — був похилий, подібний до внутрішньої частини жерла вулкана. Невдовзі його тіло зустрінеться з тим камінням; можливо, це вже відбувалося, поки він думає про це. Він удариться й покотиться вниз, певна річ, щоб ударитися знову. Руки йому не допоможуть: вони зв’язані в нього за спиною. Мабуть, доведеться чимало разів стукнутися об скелі, перш ніж він досягне дна, усіяного блідим, наче трупи, камінням. Але яке це все має значення, якщо його виповнює почуття жертовності? Добрий друг Тріптем, службовець Одинадцяти і його брат у вірі, проніс до в’язниці трохи кіону, як вони домовилися заздалегідь, і тепер священний напій давав йому втіху. Він — жертва, і помре за своїх братів і сестер. Він став цілопаленою офірою, одним із биків, що їх забивають для гекатомби. Він бачив, як його життя розливається по землі і як, подібно до цього, його братство, таємна спільнота вільних чоловіків і жінок, до якої він належав, поширюється, розтікається по всій Елладі й здобуває нових прихильників… Він усміхався від щастя!
Перший удар зламав праву руку, наче стеблину лілії, і знищив половину обличчя. Падіння тривало. Діставшись дна, маленькі груди розчавилися об каміння, прекрасна усмішка заклякла на дівочому обличчі, гарне світляве волосся розсипалося, наче коштовне каміння, і вся доладна фігурка прибрала вигляду зламаної ляльки.*
67
Напій на основі подрібненого смаженого ячменю, який вживали учасники Елевсінських містерій, називався «кікеон» (κυκεών). Слово «кіон» (κύων) у перекладі з грецької означає «собака».