— Це початок батькового вірша! — вигукую я, вражений до краю.
Монтал на якусь мить видається дуже смутним. Він киває головою і шепоче:
— Я знаю далі.
Людські теорії або ж ідеї,
Немов чини Гераклові,
Одвічну боротьбу ведуть з потворами,
Противниками розуму шляхетного.
Немов перекладач в зачині у безумця
Безглуздий текст тлумачить,
Так часом і душа моя
Збагнути суть речей не здатна.
О сута Істино, Ідеє платонічна!
Прегарна і тендітна,
Як лілія в руках у дівчини,
Благаєш криком ти про допомогу,
Бо власне небуття тебе могилить!
Даремні твої подвиги, Геракле,
Бо ж, знаю, декому потвори милі,
На жертву віддадуть себе із насолодою,
З каліцтва віру утворивши!
Лунає серед крові ревище бика,
Пекельний пес валує і плює вогнем,
А змій сумлінно стереже
Золотобокі яблука в саду.
Я записав вірш повністю. Перечитую його. Пригадую.
— Це батьків вірш!
Монтал опускає очі. Що він збирається сказати? Він каже:
— Це вірш Філотекста Херсонеського. Пам’ятаєш його?
— Це той письменник, що з’являється в сьомому розділі на вечері з менторами в Академії?
— Саме так. Ейдетичні образи, які містить «Печера», Філотекст почерпнув із власного вірша: Гераклові подвиги, дівчина з лілією, перекладач…
— Отже…
Монтал киває із незбагненним виразом на обличчі.
— Так, «Печеру ідей» написав Філотекст Херсонеський, — каже він. — Не запитуй мене, звідки я це знаю. Знаю, та й годі. Але прошу тебе, перекладай далі. До кінця вже небагато лишилося.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Наша природа — це не текст, у якому перекладач може знайти ключ до його розуміння, Геракле, і не сукупність невидимих ідей. А отже, боротися з чудовиськами ні до чого: вони чаяться всередині тебе. Незабаром кіон їх пробудить. Ти ще не відчуваєш, як вони ворушаться у твоєму нутрі?
Геракл збирався відповісти щось іронічне, коли раптом почув у темряві за жарівнею стогін, що долинав від якоїсь невиразної купи під стіною зі смолоскипом. Хоч він і не зміг роздивитися, хто це, але впізнав голос.
— Діагоре!.. — вигукнув розгадник. — Що ви з ним зробили?
— Нічого. Він усе зробив собі сам, — відказав Крантор. — Він випив кіон… і, запевняю тебе, ми самі здивувалися, як швидко напій подіяв на нього.
Здійнявши голос, він насмішкувато додав:
— Благородний філософ-платонік! Великий ідеаліст! Скільки ж люті в ньому було на самого себе! Зевсе-світе!
Цербер — біляста пляма, що гадючилася по підлозі, — вторував господарю злостивим гавкотом, виляски якого сплелися в довгі коси. Крантор нахилився й лагідно погладив пса.
— Ша, Цербере, ша… Заспокойся… Нічого не сталося…
Скориставшись нагодою, Геракл сильно смикнув мотузку, що звисала з правого золотого цвяха. Той трохи подався. Підбадьорений цим, розгадник смикнув знову, і цвях безгучно вийшов зі стіни. Кранторова увага була далі зайнята псом. Діяти треба було швидко. Проте коли Геракл спробував вільною рукою розв’язати другу, він виявив, що пальці його не слухаються: вони були крижані й помережані з краю в край полчищем крихітних змійок, що розплодилися під шкірою. Він щосили смикнув лівий цвях.
Тої миті, коли цвях вискочив зі стіни, Крантор обернувся.
Геракл Понтор був товстий і низенький на зріст. До того ж тепер його зболені руки беззахисно звисали по боках, наче зламане приладдя. Він одразу збагнув, що його єдиний шанс — скористатися чимось як зброєю. Очима він уже вибрав держак коцюби, що стирчала з вугілля, але вона була задалеко, і Крантор — що стрімко наближався — заступив би йому дорогу. Тої миті, що тривала один змиг ока, один удар серця, коли час зупиняється, а думка завмирає, розгадник відчув — навіть не глянувши — що з мотузок, якими досі були перев’язані його зап’ястки, звисають золоті цвяхи. Коли Кранторова тінь стала такою великою, що поглинула все Гераклове тіло, розгадник швидко здійняв праву руку й стрімким, навальним рухом описав нею в повітрі півколо.