— Удар мене, — прошепотів Крантор.
— Ні, — повторив Геракл, силкуючись зіп’ястися на ноги.
Змія вже була грубшою за голову, що її породила. Однак тепер вона втратила свою початкову форму й більше скидалася на обриси дерева.*
__________
* «Змія» і «дерево». Кров, яка витікає з Кранторової голови, утворює прегарний подвійний ейдетичний образ чудовиська, що стереже золоті яблука, і дерева, на якому вони ростуть… Мене досі турбує те, що мій батько, імовірно, привласнив собі Філотекстів вірш… Монтал наказує мені: «Перекладай!»
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Я розповім тобі… таємницю, — промовив Крантор. — Ніхто… цього не знає… Тільки декілька… з нашого братства… Кіон… це лише… вода, мед і… — він замовк і облизав язиком губи. — …і краплина вина з прянощами.
Усмішка його стала ширшою. На лівій щоці трохи кривавила рана від цвяха.
— Як тобі таке, Геракле?.. Кіон… це ніщо…
Геракл сперся на ближню стіну. Він нічого не сказав, лише далі дослухався до Кранторового уривчастого шепоту.
— Усі гадають… що це наркотик… випивають його і міняються… шаленіють… божеволіють… роблять те… чого ми чекаємо від них… немовби справді… одурманені… Усі, крім тебе… Чому?
«Бо я вірю лише в те, що бачу», — подумав Геракл. Але, не маючи сили говорити, знову не відповів нічого.
— Добий мене, — попрохав Крантор.
— Ні.
— Тоді хоч Цербера… Будь ласка… Я не хочу, щоб він страждав…
— Ні, — повторив Геракл.
Він поволікся до протилежної стіни, під якою лежав Діагор. Обличчя його було все побите, рана на чолі мала геть кепський вигляд, але філософ був живий. Очі його були розплющені, а погляд — свідомий.
— Ходімо, — сказав Геракл.
Діагор, схоже, не впізнав його, але дозволив себе вивести. Коли вони наспотички вийшли в ранню ніч, сповнений болю вереск Кранторового пса нарешті стих, похований у печері.
Круглий золотий місяць висів у чорному небі, коли їх знайшов загін вартових. Незадовго до цього Діагор, який ішов, спираючись на Геракла, заговорив:
— Мене змусили випити той трунок… Відтоді я майже нічого не пам’ятаю, але, здається, зі мною сталося те, що вони й передбачали. Це було… Як би то описати?.. Я більше не панував над собою, Геракле… У мене всередині немовби ворушилося якесь чудовисько, велетенський і лютий змій… — він важко дихав, а очі йому почервоніли на згадку про власне безумство. — Я став кричати й сміятися… Лаяв богів… Здається, я навіть ображав учителя Платона!..
— Що ж ти сказав?
Помовчавши, Діагор через силу відповів:
— «Облиш мене у спокої, сатире», — він обернувся до Геракла з виразом глибокого смутку на обличчі. — Чому я назвав його «сатиром»?.. Який жах!..
Розгадник утішив його, сказавши, що це все через наркотичне зілля. Діагор кивнув на знак згоди й додав:
— А потім я став битися головою об стіну, доки не знепритомнів.
Геракл думав про те, що сказав йому Крантор про кіон. Може, він збрехав? Такої імовірності не можна було відкидати. Але в такому разі чому це начебто зілля ніяк не подіяло на Геракла? З іншого боку, якщо кіон справді — лише мед, вода і трохи вина, то чому він викликає такі разючі напади божевілля? Чому Евмарх під його впливом понівечив себе власноруч? Чому кіон подіяв на Діагора? А крім того, ще одне запитання мучило Геракла: чи має філософ знати про те, що розповів Крантор?
Розгадник вирішив мовчати.
Загін вартових натрапив на них на Священному шляху. Геракл помітив смолоскипи і здійняв голос, щоб повідомити, хто вони. Начальник варти знав про ситуацію завдяки папірусу, який Геракл передав був архонтові, і став розпитувати про сховок сектантів, адже єдине відоме місце, пов’язане з ними, — будинок удови Етіди — його мешканці покинули з підозрілим поспіхом. Щоб заощадити слова — тої миті, коли втома висіла на його тілі, наче обладунок гопліта, вони здавалися йому золотими, — Геракл попросив, щоб кілька воїнів відвели Діагора у Місто до лікаря, а решту з їхнім ватажком запропонував відвести до печери. Діагор спершу кволо заперечував, але зрештою погодився, адже був приголомшений і знесилений. Зі світлом смолоскипів розгадник швидко знайшов зворотну дорогу.
Неподалік печери, у лісистій місцевості в околицях Лікавіту, один із воїнів виявив кількох коней, прив’язаних до дерев, і великий віз, навантажений покривалами та припасами. Отже, сектанти мали бути десь недалеко. Ватажок наказав видобути мечі і з великою осторогою повів своїх людей до входу в печеру. Геракл розповів їм, що сталося й чого можна очікувати всередині, тож ніхто не здивувався, побачивши німе й нерухоме Кранторове тіло, що лежало посеред калюжі крові у тій самій позі, у якій його запам’ятав розгадник. Цербер, зморщений і сумирний, скімлив біля господаревих ніг.