Я усміхаюся, слухаючи його нісенітниці.
— Тобі не гірше за мене відомо, що ейдезис — це художній засіб, який застосовували деякі грецькі письменники…
— Ні! — нетерпляче уриває мене Монтал. — Філотекст вигадав його виключно для потреб цього твору! Дослухай мене до кінця, і ти все зрозумієш!.. Отож, проблема з третім ступенем була розв’язана… Однак лишалися ще два найважчі рівні… Як досягнути четвертого, пізнавальної бесіди? Очевидно, потрібен був голос із-поза тексту, голос, який «бесідував» би про те, що читає читач… персонаж, який спостерігав би за розвитком сюжету з відстані… Цей персонаж не міг бути сам-один, адже четвертий ступінь вимагає певного діалогу… Отже, потрібні були щонайменше дві дійові особи поза твором… Але хто це мав би бути і як пояснити читачеві їхню появу?..
Монтал замовкає і з задоволеним виразом зводить брови. Відтак мовить далі:
— Відповідь Філотекстові підказав його власний вірш, а саме — строфа, у якій мовиться про «перекладача в зачині у безумця»: найвідповідніший спосіб досягти четвертого ступеня — це додати кількох начебто перекладачів… Один із них «перекладав» би твір, коментуючи його у примітках, а решта в тій чи тій формі взаємодіяли б із ним… Ось таким вивертом нашому письменникові вдалося ввести у текст четвертий ступінь. Однак лишався ще п’ятий, найважчий — сама Ідея!..
Монтал знову спиняється, коротко сміється й каже:
— Сама Ідея — це той ключ, який ми з тобою марно шукали від самого початку. Філотекст не вірить у її існування, і тому ми її не знайшли… Але, урешті-решт, вона таки є тут — у нашому пошуку, у нашому бажанні знайти її… — він усміхається ширше й закінчує: — Отже, Філотекст виграв заклад.
Коли Монтал замовкає, я недовірливо бурмочу:
— Ти геть божевільний…
Безвиразне Монталове обличчя дедалі блідшає.
— Справді, я божевільний, — визнає він. — Але тепер я знаю, навіщо грав із тобою, а потім викрав і ув’язнив тут. Власне кажучи, я зрозумів це тоді, коли ти сказав мені, що вірш, на якому ґрунтується цей твір, написав твій батько… Бо ж я також упевнений у тому, що його написав мій батько… який теж, як і твій, був письменник.
Я не знаю, що й казати. Чимраз смутніший, Монтал провадить далі:
— Ми — одні з образів цієї книжки, хіба ти не бачиш? Я — безумець, що тримає тебе «в зачині», як сказано у вірші, а ти — перекладач. А нашого батька, чоловіка, що дав життя тобі, мені й усім героям «Печери ідей», звати Філотекст Херсонеський.
Мене проймає дрож. Я обводжу поглядом темну камеру, стіл зі згортками папірусу, каганець, бліде Монталове обличчя й белькочу:
— Це неправда… Я… у мене є власне життя… У мене є друзі!.. Я знаю дівчину на ім’я Єлена… Я не персонаж твору… Я живий!..
Зненацька Монталове обличчя кривиться у гримасі безглуздої люті.
— Йолопе! Ти досі не зрозумів?.. Єлена… Елій… ти… я… Ми всі — ЧЕТВЕРТИЙ СТУПІНЬ!!!
Ошелешений і розлючений, я кидаюся на Монтала. Я хочу вдарити його й утекти, але натомість зриваю з нього обличчя. Його обличчя — це ще одна маска. Але під нею немає нічого — сама лише темрява. Його порожній одяг падає додолу. Стіл, за яким я працював, щезає. Щезають і лежак зі стільцем. Відтак розчиняються стіни камери. Я поринаю в пітьму.
— Чому?.. Чому?.. Чому?.. — запитую я.
Місця, призначеного на мої слова, стає дедалі менше. Я опиняюся поза текстом, як і мої примітки.
Автор вирішує закінчити мене тут.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Епілог
Я з трепетом відриваю перо від папірусу, написавши останні слова мого твору. Не уявляю, що скаже про нього Платон, який так само нетерпляче, як і я, чекав, коли я нарешті закінчу. Може, читаючи якісь сторінки, він розтягне своє ясне обличчя в легкому усміху. Читаючи інші, — я напевне це знаю — насупить чоло. Можливо, він скаже мені (я немовби чую його стриманий голос): «Дивний витвір, Філотексте; насамперед цей спарований розвиток подій: з одного боку, розслідування Геракла та Діагора, а з іншого — цей цікавий персонаж, Перекладач (ти навіть не даєш йому імені), який живе в уявному майбутньому, занотовує у примітках свої думки, спілкується з іншими персонажами і якого врешті ув’язнює божевільний Монтал… Сумна його доля, бо ж не знає, що він — така сама вигадана постать, як і герої твору, який він перекладає!» — «Але ж багато слів, які ти вклав у вуста твого навчителя Сократа, — теж вигадані, — відкажу я Платонові. І додам: — То чия доля гірша? Мого перекладача, який ніколи не існував, окрім як у творі, чи твого Сократа, який існував насправді, але перетворився в таку саму літературну постать, як мій герой? Гадаю, краще засудити вигадану істоту на реальність, ніж реальну — на вигадку».