— Угамуйся, Діагоре. Хочеш інжиру? Він додасть тобі снаги, щоб…
— Дай мені спокій зі своїм інжиром! Я хочу знати, чому ми йдемо далі! Нам треба спробувати поговорити з жінками, які сховалися в будинку…
— Ні. Жінка, яку ми шукаємо, — це та, що втекла, — незворушно відказав розгадник.
— То чому ж ми не біжимо за нею?
— Бо ми втомлені. Принаймні я. А ти не втомився?
— У такому разі, — мовив Діагор, дратуючись щораз більше, — чому ми йдемо далі?
Геракл, не зупиняючись, дозволив собі якусь хвилю помовчати, поки прожував інжирину.
— Іноді втому можна подолати втомою, — відказав він. — Таким чином, утомившись кілька разів поспіль, ми стаємо невтомними.
Тою самої неквапливою ходою Геракл далі простував униз вулицею, і Діагор, згнітивши серце, приєднався до нього.
— І ти ще смієш казати, що тобі не до вподоби філософія! — чмихнув він.
Протягом якогось часу вони йшли мовчки, у безгомінні близької Ночі. Вулиця, що нею втекла жінка, неперервно тяглася між двома рядами напівзруйнованих будинків. Невдовзі мала запасти цілковита темрява, коли й будинків не буде видно.
— Ці старі й темні провулки… — бідкався Діагор. — Лише Афіні відомо, куди могла подітися та жінка! Вона молода й спритна… Мабуть, здатна бігти без упину, аж доки не опиниться десь за межами Аттики…
Він справді уявив собі, як вона біжить, лишаючи на м’якій землі сліди босих ніг, до лісів на кордоні з Беотією, осяяна світлом місяця, білого, наче лілія в руках у дівчини. Вона мчить, незважаючи на темряву (адже, певна річ, добре знає дорогу), линучи над ліліями, груди її хвилюються від дихання, звуки кроків — притлумлені відстанню, оленячі очі — широко розплющені. Можливо, вона скине з себе одяг, щоби бігти ще хутчіше, і лілейна білість її оголеного тіла блискавкою шугне крізь хащі, не стримувана деревами, ледве торкаючись розпущеним волоссям рогів їхнього віття, тонкого, наче стеблинки трави або пальці дівчини, — прудка, оголена й бліда, немов квітка зі слонової кістки в руках у юнки, що тікає*.
__________
* Деякі прогалини в тексті (що утворилися, згідно з Монталом, через «нечитні» слова, написані «похапцем») ускладнюють розуміння цього загадкового абзацу. Ейдезис, схоже, вказує на «швидкість» і виразно виявляє себе з початку розділу. Однак до «швидкості» додаються ще образи, які стосуються оленів, а не кабанів: «оленячі очі», «роги віття» — що наштовхує на думку не про третій, а про четвертий Гераклів подвиг — лови прудконогої Керинейської лані. Таке порушення послідовності подвигів не дивує мене, адже це часто трапляється серед письменників давнини. Натомість увагу привертає новий ейдетичний образ, що виділяється в тексті: дівчина, яка тримає лілію. Що спільного цей образ має з гонитвою за ланню? Може, він уособлює цноту богині Артеміди, якій міфічна тварина була присвячена? У будь-якому разі не думаю, що його можна вважати «поетичною вільністю без жодного значення», як це стверджує Монтал.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Вони дійшли до перехрестя. Попереду вулиця переходила у вузький прохід, усіяний камінням; ліворуч відгалужувався ще один провулок, а праворуч невеличкий місток між двома високими будинками утворював тісний тунель, кінець якого губився у темряві.
— А тепер що? — роздратовано запитав Діагор. — Будемо вибирати дорогу жеребом?
Він відчув на плечі потиск і мовчки, покірно дозволив швидко відвести себе до рогу будинку біля тунелю.
— Зачекаємо тут, — прошепотів Геракл.
— А та жінка?
— Іноді очікування — це спосіб переслідувати.
— Ти гадаєш, вона повернеться назад тою самою дорогою?
— Звісно, — Геракл схопив іще одну інжирину. — Усі завжди повертаються. І говори тихіше, щоб не сполохати нашу здобич.
Вони почали чекати. Місяць показав свій білий ріг. Стрімкий порив вітру пожвавив нічний спокій. Обидва чоловіки щільніше запнули плащі; Діагор тамував дрож, дарма що завдяки близькості моря загалом тут було тепліше, ніж у Місті.