— Вовки. Гадаю, на нього напала голодна зграя. Укуси, подряпини… Серця нема. Звірі, схоже, вирвали його. Порожнина теплих рідин[1] частково пуста…
Довгогривий Гомін пробіг вустами присутніх.
— Ти чув, Гемодоре? — прошепотів один чоловік іншому. — Вовки.
— Із цим треба щось робити, — відказав його розмовник. — Ми обговоримо цю справу на Раді[2]…
— Матір уже повідомлено, — оголосив начальник варти, твердістю в голосі притлумлюючи перешіптування. — Я не хотів розповідати їй подробиці. Вона знає лише те, що її син помер, і не побачить тіла, доки не прибуде Дамін із Клазобіона — він єдиний чоловік у родині, і йому вирішувати, що робити далі, — вартовий говорив гучним, звиклим до покори голосом, широко розставивши ноги й упершись кулаками в боки. Він звертався начебто до своїх підлеглих, однак було помітно, що увага простолюду йому приємна. — Що ж до нас, то наша робота тут завершена!
Він обернувся до натовпу й додав:
— Громадяни, розходьтеся по домівках! Тут більше нема на що дивитися! Ідіть спати, якщо зможете заснути… Ніч іще не скінчилася!
Наче густа чуприна, яку куйовдить примхливий вітер і кожна волосина в якій обирає, куди їй хилитися, так невеличка юрба розтеклася навсібіч. Хто пішов у гурті, хто — самотою, хто — мовчки, а хто — обговорюючи жахливу подію.
— Авжеж, Гемодоре, вовків на Лікавіті сила-силенна. Я чув, вони напали на кількох селян…
— А тепер… і на цього бідолашного ефеба[3]! Треба порушити це питання на Раді…
Невисокий на зріст, гладючий чоловік не рушив із місця. Він стояв у трупа в ногах, тихомирно розглядав його, примруживши очі, і повне, але охайне лице чоловіка не виражало нічого. Здавалося, він немовби заснув навстоячки: інші люди обходили гладуна, не дивлячись на нього, наче то була колона чи кам’яна статуя. До нього підійшов воїн і смикнув за плащ.
— Іди додому, громадянине. Чи ти не чув, що сказав начальник?
Чоловік не звернув уваги: він і далі не відривав очей від трупа, товстими пальцями тим часом погладжуючи акуратно підстрижену, посріблену сивиною борідку. Воїн, гадаючи, що чоловік глухий, злегка штовхнув його і здійняв голос.
— Агов! Я до тебе звертаюся! Ти хіба не чув, що сказав начальник? Іди додому!
— Даруйте мені, — відказав чоловік таким тоном, наче втручання воїна його анітрохи не потурбувало. — Я вже йду.
— Що ти там видивляєшся?
Гладун двічі кліпнув і відвів погляд від тіла, яке інший вартовий накривав плащем.
— Нічого, — сказав він. — Я думав.
— Думай краще у себе в ліжку.
— Твоя правда, — погодився чоловік. Він неначе прокинувся від короткого сну й, роззирнувшись довкола, неквапом подався геть.
Усі глядьки вже розійшлися, і Асхіл, що розмовляв із начальником варти, схоже, теж був готовий зникнути, щойно дістане таку змогу. Навіть старий Кандал, досі скулячись від болю й стогнучи, підохочуваний копняками вартових, відповзав рачки в пошуках якого-небудь темного закутка, щоби провести залишок ночі разом зі своїми божевільними снами. Його довга грива неначе жила власним життям: плутаючись, вона спадала йому на спину, а наступної миті здіймалася хуртовиною білосніжного волосся, білястим гребенем, що маяв на вітрі. У небі, над геометрично правильними обрисами Парфенону, Ніч ліниво розпускала хмаристе, облямоване сріблом волосся, наче юна діва, що спроквола чеше свої коси*.
__________
* У вічі впадає надуживання метафорами, пов’язаними з «гривою» і «волоссям», якими від самого початку рясніє текст. Можливо, це вказує на наявність ейдезису, але поки що напевне сказати важко. Монтал, схоже, не зауважив цього, адже у своїх примітках не зазначає нічого.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Утім, гладкий чоловік, якого вартовий наче пробудив зі сну, на відміну від решти не подався до поплутаних пасом вуличок, що творили плетиво центрального кварталу. Натомість, повагавшись, немовби розмірковуючи, як йому діяти далі, він неквапливою ходою обійшов довкола невеличкого майдану й попрямував до будинку, з якого раніше вийшов начальник варти і звідки тепер виразно чулося жахливе голосіння. Оселя, навіть занурена у змарнілу передранкову сутінь, свідчила про певний рівень достатку родини, що в ній мешкала: велика, двоповерхова, вона мала спереду просторий, оточений невисоким муром садок. Обабіч двійчатих дверей, до яких вели короткі сходи, стояли доричні[4] колони. Двері були відчинені. На сходах у світлі смолоскипа, що стирчав із тримача у стіні, сидів хлопчик.
1
Гуморальна теорія, яка панувала в медичній науці Стародавньої Греції, стверджувала, що здоров’я і характер людини залежать від надлишку або нестачі котрогось із чотирьох гуморів (тілесних рідин): чорної жовчі, жовтої жовчі, флегми і крові. Ці рідини поділялися за парами властивостей: теплий — холодний, вологий — сухий. Теплими вважалися кров і жовта жовч.
2
Йдеться про Раду П’ятисот або Буле, вищий орган виконавчої влади та державного контролю у Стародавніх Афінах.
3
Ефеб — у Стародавній Греції юнак, який досяг повноліття (у афінян — з 18-річного віку). Ефеби становили особливий суспільний клас учнівської молоді.
4
Доричний ордер — один із трьох ордерів давньогрецької архітектури. Найбільшого розквіту досяг у VI–V ст. до н. е. Для доричного ордера характерна строгість і лаконічність форм, за що його також називали «чоловічим» на противагу «жіночому» іонічному.