Коли чоловік підійшов до будинку, на порозі, спотикаючись, з’явився якийсь старигань. На ньому була сіра рабська туніка, і спершу через його нетверду ходу гладун подумав, що він п’яний або каліка, але потім помітив, що той гірко плаче. Старий минув його, навіть не глянувши. Ховаючи обличчя у брудних долонях, він наосліп попрямував у садок до невеличкої статуї Гермеса-заступника, бурмочучи безладні, невиразні слова, серед яких часом можна було розібрати: «Бідолашна господиня…» або «Яке горе, яке горе!..» Гладун перевів увагу на хлопчика, що досі сидів на сходах, схрестивши рученята на колінах, і роздивлявся гостя без жодного натяку на сором’язливість.
— Служиш у цьому домі? — запитав чоловік, показуючи хлопченяті іржаве кружальце обола[5].
— Служу. Але можу служити й у твоєму.
Чоловіка здивувала швидкість відповіді й виклична дзвінкість голосу. Хлопчині на вигляд було років десять, не більше. Чоло перехоплювала ганчір’яна стрічка, яка ледь-ледь стримувала буйні русяві кучері — ба навіть не русяві, а кольору меду, хоча визначити напевне точний відтінок цієї чуприни в сяйві смолоскипа було важко. Лице, маленьке й бліде, свідчило про те, що хлопчик не був родом ані лідієць, ані фінікіянин; найпевніше, він походив із півночі, можливо, з Фракії. З невисоким насупленим чолом і дещо кривою усмішкою, це обличчя випромінювало розум. На хлопчикові була тільки сіра рабська туніка, але, попри голі руки й ноги, йому, схоже, не було холодно. Хлопчина спритно спіймав обол і сховав його у складках одягу. Він далі сидів на сходах, гойдаючи босими ногами.
— Поки що мені від тебе потрібна тільки одна послуга, — сказав чоловік. — Сповісти свою господиню про мене.
— Господиня нікого не приймає. Високий воїн, начальник варти, прийшов до неї і сказав, що її син мертвий. Тепер вона голосить, рве на собі волосся й кляне богів.
Немов на підтвердження його слів із нутрощів будинку зненацька долинув протяглий багатоголосий зойк.
— Це рабині, — незворушно пояснив хлопчик.
— Слухай-но, — сказав гладун. — Я знав чоловіка твоєї господині…
— Він був зрадник, — урвав його хлопчина. — Його засудили на страту, і він давно помер.
— Авжеж, саме тому він і помер — бо його засудили на страту. Але твоя господиня мене добре знає, і коли вже я опинився тут, то хотів би висловити їй співчуття, — він дістав із туніки ще один обол, який перейшов з рук у руки так само швидко, як і попередній. — Іди і скажи, що до неї прийшов Геракл[6] Понтор. Якщо вона не захоче мене бачити, я піду. Але сповісти її про мене.
— Гаразд. Але якщо вона тебе не прийме, мені доведеться віддати оболи?
— Ні, вони твої. Але якщо вона мене прийме, я дам тобі ще одного.
Хлопчина скочив на ноги.
— А ти тямиш, як вести справи, клянуся Аполлоном! — вигукнув він і щез у темряві за порогом.
За той час, поки Геракл чекав на відповідь, розтріпана грива хмарин у нічному небі майже не змінила своєї форми. Нарешті медова чуприна знову виринула з пітьми.
— Давай третю монету, — усміхнувся хлопчик.
Усередині коридори витворювали темний лабіринт, поєднуючись між собою кам’яними арками, що скидалися на величезні роззявлені пащеки. Посеред одного такого зануреного в темряву коридору хлопчик зупинився, щоб застромити смолоскип, яким освітлював дорогу. Тримач був зависоко, і, хоча маленький раб не просив про допомогу й силкувався сам дотягнутися навшпиньки, Геракл узяв у нього смолоскип і легко просунув у залізне кільце.
— Дякую тобі, — сказав хлопчик. — Я ще замалий.
— Нічого, скоро виростеш.
З-за стін долинали зойки, ревище, тужливі вигуки невидимих ротів. Здавалося, наче загиблого оплакують одночасно всі мешканці будинку. Хлопчик — обличчя якого Геракл не бачив, адже той ішов попереду, маленький і беззахисний, наче ягня, що прямує в роззявлену пащу якогось велетенського чорного звіра, — заговорив, і в голосі його несподівано прозвучав смуток:
6
Давньогрецьке ім’я Геракл у римлян перетворилося в Геркулес (Hercules), від якого походить, зокрема, і французьке ім’я Hercule — Еркюль.