— Хтось прийшов до мене, — промовив Геракл, читаючи злагоджені хвилясті жести тонких рук і рухливих пальців своєї рабині в масці. — Чоловік. Хоче мене бачити.
Обидві руки пурхали в повітрі одночасно, розмовляючи десятьма головами своїх пальців.
— Гаразд. Нехай проходить.
Чоловік був високий і худий. Він кутався у простенький вовняний плащ, укритий слизуватими лусочками нічної вологи. Його правильної форми голова блищала лисиною, а підборіддя оздоблювала акуратно підстрижена біла борода. Очі його були ясні, але зморшки довкола них виказували вік і втому. Коли мовчазна Понсіка пішла, гість, що доти не зводив із неї враженого погляду, звернувся до Геракла:
— То це правда — те, що говорять про тебе?
— А що про мене говорять?
— Що розгадники таємниць читають обличчя людей і зовнішній вигляд речей, наче папірус. Що вони знають мову облуди й уміють її тлумачити. Чи не тому твоя рабиня ховає обличчя під безликою маскою?
Геракл, який підвівся, щоб узяти миску з фруктами та кратер[19] із вином, злегка всміхнувся й відказав:
— Бачить Зевс, не хотілося б мені руйнувати таку славу, але рабиня моя затуляє обличчя не задля свого спокою, а радше задля мого: малям її викрали лідійські розбійники і якось, під час однієї з численних нічних пиятик, вирішили розважитися — спалили їй обличчя й вирвали язичок… Пригощайся фруктами, якщо бажаєш… Схоже, один розбійник пошкодував її, а може, просто побачив нагоду заробити й узяв її до себе. Згодом він продав її як рабиню для хатніх робіт. Я купив її на ринку два роки тому. Вона мені подобається: мовчазна, як кішка, і старанна, як собака, але я волію не бачити її понищеного обличчя…
— Розумію, — мовив чоловік. — Тобі шкода її…
— О ні, річ не в тому, — відповів Геракл. — Її лице відвертає мою увагу. Мої очі надто часто спокушаються складністю того, що бачать. Ось, наприклад, перед твоїм приходом я поринув у думки, розглядаючи он ту цікаву тріщину на стіні, її шлях і розгалуження, її початок… Так от: лице моєї рабині — це нескінченний закручений вузол із тріщин, повсякчасна загадка для мого ненаситного погляду. Тим-то я й вирішив приховати її обличчя й звелів носити цю безлику маску. Мені подобається, коли мене оточують прості речі: прямокутник столу, кола чаш — прості геометричні форми. Робота ж моя, навпаки, полягає в тому, щоб розгадувати складне. Але ж, прошу тебе, влаштовуйся на ложі… Ось у мисці свіжі фрукти… Покуштуй солодкий інжир. Я страшенно люблю інжир, а ти? Можу ще запропонувати тобі чашу нерозведеного вина…
Чоловік, що слухав спокійні Гераклові слова з дедалі більшим здивуванням, поволі опустився на ложе. Його лиса голова відкидала на стіну ідеально круглу тінь у світлі маленького каганця, що стояв на столі. Тінь від Гераклової голови — конус із широкою основою і коротким жмутиком волосся, що сріблилося на маківці, — сягала аж до стелі.
— Дякую. Наразі не хочу, — відказав гість.
Геракл стенув плечима, відгорнув зі столу кілька сувоїв папірусу, підсунув до себе миску з фруктами, сів і взяв інжирину.
— Чим я можу тобі допомогти? — люб’язно запитав він.
Удалині пролунав різкий гуркіт грому. Помовчавши, гість відповів:
— Правду кажучи, я не знаю. Подейкують, що ти розгадуєш таємничі загадки. Я прийшов запропонувати тобі таку.
— Покажи мені її, — сказав Геракл.
— Тобто?
— Покажи мені твою загадку. Я розгадую лише ті таємниці, які можу бачити. Це текст? Якась річ?
Гість знову прибрав здивованого вигляду — насуплене чоло, ледь розтулені губи, тимчасом як Геракл акуратно відкусував головку інжирини*.
__________
* Я перекладаю буквально — «головка інжирини», хоча не зовсім розумію, що мав на увазі невідомий автор. Можливо, йдеться про найгрубшу і найм’ясовитішу частину плоду, однак це може стосуватися й тої частини, що біля хвостика. Може бути й таке, що цей вислів — лише авторський спосіб виділити слово «голова», яке, схоже, набуває дедалі більшого ейдетичного значення.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Ні, це не текст і не річ, — поволі відказав чоловік. — Загадка, з якою я прийшов до тебе, про те, що колись було, але тепер його вже нема. Це спогад. Або ж ідея спогаду.
— Як же ти хочеш, щоб я розгадав таку загадку? — усміхнувся Геракл. — Я тлумачу лише те, що можуть прочитати мої очі. За межі слів я не виходжу…
Гість пильно, немовби з викликом, поглянув на нього.