Либонь, зміна виразу її обличчя підказала Розганяєві, що цього разу він перегнув. Принаймні інші образливі слова, заготовлені ним для нехлюйки Німробець, так і залишилися невисловлені. Якийсь час Розганяй сопів, скептично дивлячись у вікно, неначе звіряючи побачене з учорашнім прогнозом погоди; потім сказав на тон нижче:
— Півгодини тому я дзвонив Ковичу, і він погодився дати касети. Вирушай негайно; адресу візьмеш у Лори. Я буду вельми вдячний, якщо ти нічого не наплутаєш і не загубиш. Іди.
Паула посопіла, дивлячись у Розганяєві глузливі очі; потім потупилась і сумно кивнула.
У ліфті її раптом наздогнав голод; може, тому, що швидкісна кабіна, несучись униз майже у вільному падінні, завжди якось дивно діяла їй на шлунок. Утім, Паула сьогодні не снідала, а пора була вже обідня, а на першому поверсі широким колом розташувався десяток скляних кафе, тому вона знехтувала недавній Розганяїв докір і зайшла в «Крило грифона», чия назва на всіх поверхах давно звучала як «Кіло батона».
Поспіхом жуючи бутерброд зі свіжою рожевою ковбасою, вона раз у раз злодійкувато поглядала на всі боки — чи не з’явиться за скляними стінами кафе-акваріума жовчне Розганяєве обличчя. За сусідніми столиками жваво базікали: у когось шеф схвалив до випуску серію передач, хтось добув геніальний сценарій, хтось вискочив уперед у рейтингу; потім у «скляночку» ввірвалася ціла юрба, вишукала серед їдців блідого, туманно знайомого Паулі хлопчика й накинулася на нього з поздоровленнями — виявляється, у хлопчика вийшла перша передача, і приятелі стали в чергу заради права потиснути йому руку.
Спостерігаючи за чужим тріумфом, Паула відсьорбнула гарячого чаю, закашлялася й тому прогавила мить, коли малознайомий журналіст — здається, з відділу проблемних програм — надумав сісти за її столик:
— Не заважатиму?
Паула мотнула головою. Бутерброда лишалося менше половини; навряд чи малознайомий журналіст устигне їй завадити. Вона зараз піде.
— А я вас, здається, знаю… Паула. Ви в пана Миреля асистентом працюєте, правда?
Паула здивувалася. У «скляночках» не було звичаю заводити душевні знайомства — по-перше, на роботі, по-друге, на очах… По-третє… ну, не було такого звичаю та й годі. Принаймні з Паулою тут не знайомився ніхто й ніколи.
Вона кивнула — невдоволено і водночас розгублено. Її співрозмовник, навпаки, запалився:
— А мене звати Дод Дарнець, програма «Заборонене питання», ви, мабуть, бачили…
Паула бачила. У «заборонників» був високий рейтинг, хоч передача анітрохи не була розрахована на широку публіку; там не було ні ведучого-провокатора, ні почервонілих зірок, ні оплесків радісної юрби роззяв — серйозний, навіть похмурий імідж, напружене словесне дійство і справді гострі, напрочуд сміливі теми.
Паула не любила «заборонників» — хоч кілька разів, коли Розганяй наполіг, дивилася й аналізувала. І оцього Дарнця, хоч убий, не пам’ятала… Втім, це природно, чорнороби-журналісти потрапляють у кадр дуже рідко.
Її співрозмовник з розумінням усміхнувся:
— Думаю, Пауло, ви не любите нашої передачі.
Вона здригнулася:
— Чому ви так вирішили?
Дарнець сьорбнув зі своєї чашечки:
— Бачите… занадто гострі теми — це все одно що занадто гострі приправи. Хтось любить… Комусь неприємно. І не можна ж усе життя харчуватися самим хроном…
Паула машинально жувала бутерброд.
— І це, Пауло, цілком правильно з вашого боку… Є речі, про які вголос, з екрана, не говорять. І навіть ми не говоримо — не потрібно… Але від нашого мовчання ці, як я сказав, речі з життя не зникають, згодні?
Рожева ковбаса раптом стала Паулі в горлі — така раптова й сильна була тривога. І Дарнець, зрозуміло, все помітив; він розвів руками, ніби демонструючи добрі наміри:
— Ні, Пауло, тобто так, ви правильно подумали, але в цьому немає нічого дивного чи страшного… Я журналіст, проте друга моя робота — консультант у центрі психологічної реабілітації…
Вона нарешті пересилила неслухняне горло й мужньо ковтнула напівпережований кусень.
— Вам дико, що я говоритиму з вами про Печеру. Повірте, справа варта того, щоб цю ніяковість перебороти…
— Яка справа? — вичавила Паула.
Дарнець зітхнув. Усміхнувся. З’єднав кінчики розчепірених пальців:
— З вами стався рідкісний випадок. Тричі підряд…
— Як ви знаєте?!
Хтозна, який це вигляд має збоку. Паула зробила все можливе, щоб зберегти незворушність на лиці, і їй дуже допомогло усвідомлення, що вона сидить серед маси людей. Що всі навколо тільки на неї й дивляться…