Боїться, що від гіркої звістки я не встою на ногах, похмуро подумала Паула.
— Чого ти так на мене дивишся, Німробець? Чи ти вважаєш, що великі сумні очі — єдине, що необхідно тележурналістові?
Паула сіла на запропонований стілець і нервово закинула ногу на ногу. Уважно її оглянувши, Розганяй криво посміхнувся:
— Ти дарма нап’яла цю спідничку. Твої голі колінця мене не розчулять.
Паула спалахнула. Міні-спідницю вона вдягла тільки тому, що сьогодні вранці Митик зіпсував її робочі джинси; звісно, пояснювати це Розганяєві було нижче Паулиної гідності.
— Отже, — Розганяй з огидою сьорбнув зі звичної кавової чашечки. — Отже, ми маємо асистентку Німробець, в активі якої очі й коліна, а в пасиві… ДЕ касети від Ковича?! Ти повинна була принести їх УЧОРА!..
Паула втягла голову в плечі.
При думці про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира — пригадувався тюбик помади, що валявся в щілині між цеглинками тротуару. І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…
Сьогодні вранці Митик узяв брусочок червоного пластиліну, розтопив на сушарці для рушників і підклав тітці на табуретку — У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сідала за стіл. Пластилін розплющився, як червоний капелюшок сироїжки, і значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик відбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…
— Ти чуєш мене, Німробець?
Паула опустила голову. Думка про розплавлений пластилін раз у раз змінювалася думкою про саагівську сутність режисера Ковича.
— Мені дуже прикро, Німробець, але тобі доведеться робити кар’єру десь в іншому місці.
Розганяй постояв, вивчаючи її схилену голову; широко крокуючи, підійшов до захаращеного стола, висмикнув зі стосу паперів самотній, лиховісного виду аркушик.
— Розпорядження про твоє звільнення. Копію віднесеш у бухгалтерію, одержиш свої гроші і зробиш так, щоб ми більше не зустрічалися.
Паула підвела голову, Розганяй обурено вперся руками в боки:
— Плакати треба було раніше! Де касети від Ковича, де, де?! Яке ти маєш право зривати мені творчий процес, ти, істота, що самостійно й кроку не вміє ступити?! Ти не вмієш рота розкрити, не вмієш домовитися з людиною, про ініціативу я й не кажу — що з тебе візьмеш…
Паула дивилася на нього крізь набіглі сльози; Розганяй бачився то круглим і товстим, як хмара, то довгим і вузьким, як ніжка смерчу.
Тюбик помади в щілині тротуару…
Зловорожий Митик. Піймати й нам’яти вуха — тільки не хочеться сваритися зі Стефаною…
— Що ж мені тепер робити?.. — запитала вона, і голос погано її слухався.
Розганяй відвернувся:
— Знайти роботу, де не треба думати головою. Де можна думати голими коліньми… Нічим тобі, Пауло, не можу допомогти. Розум не купується.
Від образи вона зарюмсала вже відверто; Розганяй підняв пальця, збираючись сказати щось повчальне, — в цю мить задзвонив телефон.
Скоса зиркнувши на Паулу — її конвульсивні схлипи могли стати в телефонній розмові небажаним тлом, — Розганяй обійшов навколо стола й узяв слухавку; Паулу на короткий момент було покинуто напризволяще. Скорчившись на стільці й розмазуючи по щоках патьоки чорної туші, вона плекала в душі єдине бажання — добратись до туалету, замкнутися в кабінці й там виплакатися досхочу, не думаючи ні про що й нікого не соромлячись. Якби ж якась добра сила перенесла її крізь стіни, просто зараз…
Загадавши про чемність, вона все-таки стримала плач — і тому змогла почути, як говорить по телефону Розганяй. Говорить, не вміючи приховати подив.
— Так? Так, аякже, і «Залізні білки»… Гм. Власне, якби я знав одразу… Га? Так, безумовно, талановита й перспективна… Н-ні. Я, розумієте, ще не встиг… О, так. Я хотів би ознайомитися з ними сьогодні… Увечері? Гм, ну що ж, тоді завтра вранці я відберу й подзвоню вам… Ні. Авжеж, ні. У нас у редакції напрочуд дружня й тепла атмосфера… Безумовно, я передам їй вашу похвальну думку. Так, дякую, до зустрічі…
Слухавка вже пищала короткими гудками, а Розганяй так само стояв, наче не зважуючись покласти її на важіль. Наче це була страшенно відповідальна справа, що вимагала з його боку душевного зусилля.
Паула мовчала — розпатлана, з патьоками туші на мокрому лиці, з безформними, жалісно розквашеними губами.
— Пан Кович просив пробачення, — суворим голосом повідомив Розганяй. — Він так відповідально підійшов до добору матеріалів, що не зміг передати їх учора. Зате тепер, мабуть, пан Кович надасть нам у користування ледь чи не весь свій відеоархів… Пан Кович висловив захоплення професіоналізмом і чарами посланої до нього Паули Німробець, йому було дуже цікаво поговорити з нею про театр… Тепер я питаю, Пауло, — якого дідька було морочити мені голову?! Чого ж ви зразу не сказали…